Логін:
Пароль:

Каталог статей


Воскресіння звука. І звучить Лесин рояль
  Дитинство! Незабутня пора, коли світ уперше розкриває свої таємниці. Дитячі враження закарбовуються у свідомості. Тому важливо, щоб дитинство було зігріте ласкавим словом, збагачене музикою, піснею, творчістю дітей. Саме так виховувались діти в родині Косачів. У п’ятирічної Лесі Олена Пчілка помітила вроджену музикальність. У жовтні 1876 р. в Києві мама „купила рояль Л.М.Драгоманової для Лесі” [3, 29]. Дівчина починає вчитись грати на ньому і виявляє неабиякі музичні здібності: „Дуже любила Леся музику і була до неї вельми здатна” [5, 43]. „Тьотя Саша [Олександра Антонівна Косач-Шимановська – К.В.] була першою вчителькою музики [3, 37], – згадує сестра письменниці Ольга Косач-Кривинюк.
  Взимку 1882-1883 рр. у Києві Леся відновила музичні заняття. Її вчителькою стала професійна піаністка Ольга О’Конор, перша дружина Миколи Лисенка, близького друга сім’ї Косачів. І цього року навчання тривало недовго – тільки одну зиму, але завдяки майстерності педагога і музичним здібностям учениці було досягнуто значних успіхів. Леся, за словами її матері, навчалась грати „з толком і добрим смаком” [5, 95], вчителька зуміла прищепити їй необхідні професійні навики фортепіанної гри. Вона оволоділа технікою гри настільки, що могла вільно читати доволі складні твори класичного репертуару, виконувати в колі близьких друзів окремі сонати Бетховена, ноктюрни і вальси Шопена, п’єси Шумана, Шуберта та ін.
  Олена Пчілка так характеризує гру чотирнадцятилітньої Лесі: „Вона дуже добре, цілком не по-панянському грає на фотепіяні, особливо українське, грає й інші речі, і це ж тільки одну зиму бравши лекції музики” [3, 58-59].
  Подруга, Оксана Стешенко, писала у своїх спогадах: „Леся сама любила імпровізувати, і її імпровізації завжди були сумні і ніжні. Я дуже любила її слухати, але грала Леся лише в інтимному оточенні, коли слухали її я або хтось з найближчих осіб. На людях же Леся ніколи не грала” [2, 325].
  В листах до друзів, рідних письменниця часто запитує, чи привезли фортепіано до її домівки, сумує, коли немає інструмента, або ж радіє, коли є на чому грати. „Одна тільки й потіха серед копи лих, що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати”, – писала Леся братові Михайлу з Колодяжного у 1890 р. [6, 60].
  В 1890 р. в Колодяжному Петро Косач, батько письменниці, збудував „окреме літературне шале-флігель для старших дітей... Там у них і Ваш, Людмило Михайлівно, рояль, обновлений і настроєний”, – повідомляв Л.М.Драгоманову [5, 154].
  Рояль часто перевозили до Києва, з цього приводу Ольга Косач-Кривинюк згадує: „Нашого фортепіяна (Лесиного) матері, просто як людини, шкода було тягнути в подорож до Києва, при тім же на літо як? Знов тягти його з Києва додому, або сидіти літо без музики? Леся ж знає, як для матері це прикро. Матері здається, що наша хата, дома (в Колодяжному) без нашого фортепіяна була б якоюсь пусткою” [3, 281]. Для Олени Пчілки цей інструмент мав „опріч його доброго голосу, якесь особенне значення”, і дуже жаліє його „для таких поневірянь, як пересови до Києва й з Києва” [3, 281]. 
  У літературно-меморіальному музеї с.Колодяжне в Лесиному білому будиночку салонний рояль PLEYEL. Відомо, що 22 червня 1965 р. він повернувся з Києва. Його передав Олександр Петров, зять Лесиної сестри Ізидори.
  Рояль (походить від французького слова royal, що означає королівський) – струнний ударно-клавішний музичний інструмент, різновид фортепіано.
  Плейєль (Iqnaz Pleyel) – німецький композитор (1757-1831), жив у Страсбурзі, Лондоні, Парижі. В Парижі 1807-1811 рр. Ігнасом Плейєлем було створено музичний магазин і фабрику роялів. Французька фірма „Iqnaz Pleyel” – одна з найповажніших фірм по виробництву фортепіано у Франції, існує і нині.
  У серпні 2003 р. до музею Лесі Українки завітала Олена Леонтович (Вороніна), поетеса, перекладач з Києва, і попросила дозволу доторкнутися до рояля. Вона почула неблагозвучний акорд. Рояль довгі роки мовчав, бо умови, в які він потрапляв у часи лихоліття, зробили свою справу. Обіцяла допомогти, писала листи.
Олена Леонтович знала в Києві людину, яка силою таланту, енергії, знань і відданістю справі зможе повернути рояль до життя. Це Наталія Свириденко, народна артистка України, професор, клавесиністка, експерт-музикознавець, начальник лабораторії „Тон”.
  17 березня 2004 р. п.Олена написала в листі: „Але я тепер майже впевнена (після розмови з народною артисткою України Наталею Свириденко), що невиліковних інструментів немає..., вона створює клавесини, „лікує” роялі, повертаючи їх до життя” [4, 1].
Наталія Свириденко зацікавилась ідеєю – оглянути рояль. Її зайнятість як професора, експерта, графік життя концертантки і далека відстань не дозволяли зробити це негайно, та й пошук коштів забрали немало часу.
Влітку 2007 р. наукові співробітники музею зустрічали п.Наталію. Відбулося обстеження інструмента, який виявився унікальним в Україні. „На території України є три найбільш раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених, а третій – Лесин рояль в с.Колодяжне”, – розповідала науковим співробітникам п.Свириденко. Було складено акт експертизи, який зафіксував, що рояль належить французькій фірмі „PLEYEL”, виготовлений 1860 р., серійний номер 28906. Придбаний в Одесі. Медалі, які прикрашають клавіатурну панель та кришку, засвідчують нагороди фірми, а конструкція і дизайн – приналежність до ІІ пол. ХІХ ст. (крилоподібна форма корпуса, один раз гнутий бік з відсіченою хвостовою частиною). Корпус зроблено з палісандрового моноліту, педальний устрій вирізьблений у формі ліри.
  Стан рояля був катастрофічний (молоточки розхитані і збиті, повсть втрачена, дека вкрита брудом, струни заіржавіли), звукові якості втрачені. Але в акті експертизи зазначалося: „Цей рояль є меморіальною, історичною і художньою цінністю через причетність до видатної особи – Лесі Українки, історичних подій та являє собою рідкісний екземпляр на теренах України зразка французької музичної культури. Підлягає реставрації з поверненням звукових якостей та достойного зовнішнього вигляду” [1, 2].
  Наталя Сергіївна сміливо взялася за реставрацію Лесиного рояля, залучивши Ярослава Пінчука, реставратора високого класу з Києва. Тим часом звернення автора статті до голови Волинської обласної ради п.Грицюка Анатолія отримало повну підтримку: були виділені кошти.
  У травні і липні 2008 р. Наталія Свириденко і Ярослав Пінчук проводили реставраційні роботи. Вони працювали з ранку до ночі, очищаючи деку від бруду, струни, які зроблені зі сплаву, до якого входило срібло – від іржі, замінювали сукно, нарощували повсть, „обгортали” молоточки оксамитовою стрічкою. Наталія Сергіївна своїми руками піаністки вичищала рояль, не боялась чорної роботи. Її пальці були порізані, забинтовані. Це була самовіддана праця в ім’я повернення Лесиного рояля до життя.
  2 серпня 2008 р. у музеї письменниці відбулася творча зустріч-презентація „Леся Українка і музика”, приурочена завершенню реставрації Лесиного рояля „PLEYEL” (Франція, 1860 р.), за участю Наталії Свириденко, народної артистки України, професора, експерта-музикознавця, солістки Національного будинку органної і камерної музики (клавесин), м.Київ, та Ярослава Пінчука, реставратора, м.Київ. Були розіслані запрошення.
  У музеї зібралися шанувальники великої письменниці: Наталія Свириденко, Олена Леонтович, письменники України, які приїхали на свято „Лісова пісня” в Нечимне, директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк, завідувач фондами Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар, жителі с.Колодяжне.
 
  У вступному слові автор статті розповіла про довгий шлях реставрації Лесиного рояля, подякувла за відновлення дорогого інструмента значною мірою завдяки підтримці Волинської облради та її депутатів, за розуміння важливості цієї справи.
  Перш, ніж заграти, Наталія Сергіївна промовила: „Маємо щасливу можливість почути твори композиторів, які грала Леся Українка. Грала вона не для публіки, та до звуків її рояля дослухалися не тільки в маєтку, а й у селі”.
  Блакитна вітальня наповнилася звуками відродженого рояля. Він звучав мелодійно. Це була перемога! Звучали „Прелюди” Ф.Шопена, „Пісні без слів” Ф.Мендельсона, „Мелодія” А.Рубінштейна та ін. Звуки рояля летіли в сад, де під відчиненим вікном музику слухали гості, яких не могла вмістити невеличка кімната.
 
       Рояль  Лесі Українки звучить! Наукові співробітники музею проводять музичні вечори; пальці талановитих піаністів торкаються клавіш Лесиного рояля, готується районний конкурс молодих піаністів.
1. Акт експертизи № 201 від 09.11.2007 р., складений експертом музикознавцем, начальником лабораторії „Тон”, народною артисткою України, професором Наталією Свириденко.
2. Бутич І. Леся Українка. Документи і матеріали 1871-1970. – К.: Наукова думка, 1971. – 486 с.
3. Косач-Кривинюк О.П. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970. – 927 с.
4. Лист Олени Леонтович (Вороніної) до Віри Козюк 17.03.2004 р., Київ.
5. Спогади про Лесю Українку / Упорядкув., вступ. ст. та комент. А.І.Костенка. – Вид. друге, доповн. – К.: Дніпро, 1971. – 484 с.
6. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т. 10. Листи (1876-1897). – К.: Наукова думка, 1978. – 543 с.
Віра Комзюк
 
Волинський музей: історія та сучасність. Науковий збірник. Випуск 4. Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції , присвячену 80-річчю Волинського краєзнавчого музею та 60-річчю Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки, Луцьк-Колодяжне, 19-20 травня 2009 року. – Луцьк, 2009. – С. 85-87
Категорія: Статті | Додав: admin (13.12.2010)
Переглядів: 1187 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: