Логін:
Пароль:

Каталог статей


475 років від часу першої писемної згадки про с. Колодяжне, тепер Ковельського району (1537).
475 РОКІВ
від часу першої писемної згадки про с. Колодяжне, тепер Ковельського району (1537)
Первісна історія села Колодяжного тісно пов’язана спочатку з історією Ковельської волості, а згодом Ковельського староства та його господарів. Ще з XV століття історична Ковельщина входила до складу потужного земельного комплексу з трьох окремих вотчин у володінні різних представників князівського роду Сангушків.
Уже перша документальна згадка про село Колодяжне виявляє його більш давню історію. У 1537 р., 20 грудня за ст. ст., проводилося розмежування земельних угідь міста Ковеля у власності кн. Василя Михайловича Сангушка-Ковельського і села Городилець у власності кн. Андрія Михайловича Сангушка-Кошерського. Свідками давніх меж кн. Василь виставив «людей добрих князя бискупа Луцького білинців… Хведка Орлича і Гринця Малишевича», про яких сказав: «то суть люди князя бискупа Луцького із села Колодежна». Отже, село Колодяжне було присілком Білина, а господарювали в ньому управляючі луцького римо-католицького єпископа. Вірогідно, що сільце Колодяжне вже існувало під час першого дарування великим литовським князем Вітовтом Луцькій католицькій кафедрі Білина, Скулина та інших маєтків у 1428 р.
У 1543 р. с. Колодяжне разом з Ковельською волостю Василь Сангушко обміняв на литовські володіння королеви Бони Сфорци, дружини польського короля Сигізмунда I Старого. Як село з дворищною системою землевпорядкування, Колодяжне назване в інвентарі Ковельського староства, складеному у 1556 р. під час передачі новопризначеному ковельському старості за обставин відібрання Ковельщини в королеви Бони королем Сигізмундом II Августом. З 1564 р. Ковельське староство з Колодяжним у складі перебувало в ленному держанні відомого політичного вигнанця з Московії кн. Андрія Курбського, а після смерті останнього в 1583 р. до 1590 р. – у володінні його дітей та їх опікунів.
Поборовий реєстр населення Ковельського староства 1576 р. містить цікаві дані про форму організації сільських ремісників, які об’єднувались у сільські війтівства. У цьому контексті згадується й Колодяжне, ремісники якого перебували у складі Заріцького війтівства. Останнє загалом складалося з 7 сіл і сумарно нараховувало 55 ремісників – бондарів, коновників, колодіїв, теслів, горщарів, колісників, коваля, токаря, мисника, ситника і мельника. Всього таких сільських ремісничих війтівств виділяли на Ковельщині 5. Окрім вже згаданого Заріцького, було ще Мощенське, Миляновицьке, Вижівське та Поліське.
Після смерті кн. А. Курбського (1583 р.) стало можливим повернути у державну власність надані йому колись земельні маєтки. Травнем 1590 р. датується лист Сигізмунда III до нащадків князя та їх опікунів про передачу Ковельського маєтку новопризначеному ковельському старості Андрію з Домбровиці Фірлею. Роком раніше родина князя отримала позов до суду за скаргою луцького біскупа Бернарда Мацейовського. Ксьондз скаржився на те, що Марина і Дмитро Курбські 23 роки поспіль незаконно отримували доходи від маєтків Скулин, Білин, Стеблі, Колодяжно, Колодяженська Воля, Млинська Воля та ін., що належали Луцькому латинському Свято-Троїцькому костелу.
Князь Курбський забезпечував отриманими свого часу маєтками на Волині не лише членів сім’ї. З допомогою свого сюзерена отримали в спадкове володіння маєтки на Ковельщині і вірні йому слуги, зокрема й вихідці з Московії. Вони не погоджувалися з рішенням польського короля про передачу королівському «столу» своїх ковельських володінь. Із протестних судових позовів можна дізнатися про власників Колодяжного.
Так, у червні 1590 р. слуга А. Курбського – луцький городничих Кирило Зубцовський – подав на А. Фірлея скаргу про його вигнання з маєтку Білин, яке супроводжувалося «розбоєм і грабежем». Під час цієї події потерпів і поплічник К. Зубцовського Іван Колодяженський. Особисто в нього урядовці Фірлея тоді «заграбили» делію і жупан з червоного англійського сукна, коштовний хутряний комір, шаблю і «мишастого» коня зі збруєю.
У заповіті К. Зубцовського від 1594 р. Іван Григорович Колодяженський названий слугою дружини заповітника – княгині Марії Андріївни Полубенської.
Документи свідчать, що не тільки згадуваний Іван Григорович володів Колодяжним. Паралельні в часі історичні акти називають ще двох власників. 2 липня 1590 р. в Колодяжне приїхав уповноважений польського короля з метою передачі села А. Фірлею. А «неякий Василей Кушников москвитин, и Гаврило Кайсаров теж москвитин, которые в том селе мешкають приповедаючися… правом своим» відмовилися підкоритися королівському посланцю. Василь Кушников так само, як Іван Григорович, іменувався Колодяженським. Проте основним місцем його проживання названі с. Долгоноси Володимирського повіту, надані московитину королем Стефаном Баторієм за доблесні заслуги у воєнних діях проти Івана Грозного.
Нащадки Гаврила Кайсарова – Єжи і Мацей Кайсарови Колодяженські, в 1622 р. просили депутатів луцького повітового сеймика нагадати польському королю про заслуги їхнього батька, котрий «зі шкодою для здоров’я» служив Речі Посполитій в часи Сигізмунда Августа і Стефана Баторія: воював під Псковом, Полоцьком, Великими Луками і в Інфлянтії, і за те даровано йому було село «Колодяжне в отчину». А відтоді, коли ця їхня отчина за королівським декретом повернулася до луцького католицького костелу Св. Трійці, тобто після 1590 р., вони залишилися без маєтку.
У тарифі про подимний податок 1629 р. Колодяжне відсутнє в переліку сіл Ковельщини. Це означає, що воно все ще перебувало в руках римо-католицької кафедри, духовенство якої було звільнене від сплати податку. В цьому ж тарифі дідичем (спадковим власником) частини села Довгоноси Ковельської волості значиться Григорій Колодяженський. Це, очевидно, нащадок Івана Григоровича Колодяженського, який був власником маєтку в 90-і рр. XVI ст. Примітно, що, вже не володіючи Колодяжним, колишні власники села все ще користувалися топонімічним прізвищем, утвореним від його назви.
У 1637 р. серед володарів села дідичем фіксується луцький суфраган ксьондз Станіслав Лоза. У червні згаданого року «з Колодяжна підданий на ім’я Івашко втік». Орендатор села Криштоф Ленчицький «гонив» його до містечка Козлинич, але війт і громада козлиницькі втікача не видали. Справу за цією скаргою розсуджував Луцький ґродський суд.
Колодяжне перебувало у власності Луцької католицької кафедри як мінімум до початку XIX століття. Після входження Волинського воєводства до складу Російської імперії Католицька церква почала втрачати свої володіння. Російські владці передавали конфісковані маєтки у держання своїм прихильникам. В цьому часі Колодяжне належало шляхтичам Качковським. Один із нащадків цієї сім’ї продав у 1868 р. колодяжненський маєток російському чиновнику Петрові Антоновичу Косачу.
У 1854 р. біля села пролягла новозакладена залізниця. В цьому ж часі повз Колодяжне прокладали стратегічну дорогу Київ – Брест. Тоді в селі було 50 хат і 266 мешканців.
У 1868 р. 471 десятину колодяженської землі купив випускник юридичного факультету Київського університету, статський радник Петро Антонович Косач. Восени 1878 р. П. А. Косач в Луцьку отримав посаду голови з’їзду мирових посередників, а з вересня 1891 р. – у Ковелі: «переведен на должность председателя Ковельско-Владимир-Волынского съезда мировых посредников». З 31 січня 1892 р. по 18 червня 1897 р. Петро Антонович був «исправляющим должность ковельського уездного предводителя дворянства». Відбуваючи службу в Ковелі, Петро Косач жив у Колодяжному, куди на десять років раніше від нього переїхала його сім`я: дружина Ольга Петрівна Драгоманова (літературний псевдонім Олена Пчілка), троє старших дітей – Михайло (Михайло Обачний), Лариса (Леся Українка), Ольга. У маєтку у Косачів народилися троє молодших дітей: Оксана, Микола, Ізидора.
Для усієї сім’ї Колодяжне стало постійним осідком, а для літературно обдарованих – колискою творчості. Приїздять до Колодяжного у гості до Косачів сім`ї Франків, Лисенків, Старицьких, численні родичі й знайомі.
Під час останнього побуту Лесі Українки в Колодяжному 12 березня 1907 р. сестра Ольга поділилася враженнями про малу родинну батьківщину: «Наша сім’я жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може, ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним».
Своєї церкви у Колодяжному не існувало, тому православні колодяженці були приписані до Св. Миколаївської церкви в сусідніх Волошках. За описом 1914 р. Волошківський храм був тісним, мав скромно прикрашений інтер’єр, потребував ремонту (збудований у 1865 р.).
Після смерті Петра Антоновича в Колодяжному господарював наймолодший з дітей Косачів – Микола Петрович. Всього в маєтку значилася 471 десятина землі, утому числі – 92 десятини орної землі, 167 – лісу, 200 – лучної землі, 7 – садибної (2 – під забудовою і городом, 5 – під садом), 5 – непридатної землі (болота). Лучна (сінокосна) земля ділилася на 90 десятин болотистої землі і 110 десятин суходолу. Практикувалася передача луків за обробіток – за оренду лучної землі селяни повинні були зібрати врожай на частині поміщика.
Садибні будинки в Колодяжному оцінювались у 2 000 рублів, господарські – у 8000 рублів.
Незважаючи на те, що М. П. Косач мав агрономічну освіту, відзначалося, що вів господарство без особливого розмаху. На відміну від практики інших господарств, в селі не було винокурні. Вирощену картоплю тут використовували як корм, і лише надлишки – продавали. Центр уваги поміщика переносився на значне і відмінно поставлене садівництво. Приділялася увага тваринництву і молочному господарству. Близькість залізниці й міста сприяли розвитку в Колодяжному молочного господарства. В той час колодяженці тримали корів чистої шведської породи. Торгували цільним молоком переважно у Ковелі.
У 1932 р. Микола Косач продав великий «сірий» будинок колодяженцю Архипу Федчуку, а в 1950-х рр. родинний дім був розібраний і перенесений в інше місце. У збудованому натомість будинкукопії, меморіальному «білому» Лесиному будиночку та новозведеному приміщенні тепер розміщений літературно-меморіальний музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному – один з найкращих музеїв України.
Нині село Колодяжне є адміністративним центром однойменної сільської ради, в якому проживає близько 720 мешканців.
Олена Бірюліна
______________________________________
Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2012 рік / упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд. В. В. Бабій, Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – С. 214-218.
Категорія: Історія | Додав: admin (04.07.2012)
Переглядів: 983 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: