Логін:
Пароль:

Каталог статей


Так починалася творча біографія

Так починалася творча біографія

З 1879 року, відколи родина Косачів у повному складі поселилася в Луцьку, це місто у житті майбутньої письменниці зайняло особливе місце. Її сестра Ольга Косач-Кривинюк писала, що "…там почалися два найвизначніші у Лесиному житті процеси: там почалася її творчість, що піднесла її так високо, там почалася страшна недуга, що занапастила її в розквіті творчості".

Історія початку творчості пов'язана з іменем рідної тітки, батькової сестри Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), заарештованої "ввиду крайней политической неблагонадёжности", згодом засланої за участь у революційному русі. Цей арешт був сумним наслідком непорозуміння — доносу, причиною якого стало неправильне тлумачення підслуханих слів Олени Антонівни, сказаних "не в тому місці".

Але й, насправді, Олена Антонівна — учасниця київського революційного гуртка бунтівників. У 1876 р. притягалася до дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який через деякий час було знято через закриття справи за браком доказів.

У кінці 70-х років прокотилася хвиля замахів на життя царських сатрапів і на самого царя. В зв'язку із замахом на петербурзького шефа жандармів (1879 р.), внаслідок вищезгаданого доносу, було арештовано й Олену Косач і за розпорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, а через два роки, після вбивства царя Олександра ІІ, ще далі — аж до Сибіру на 5 років.

Про тітчин арешт і заслання Леся дізналася через кілька місяців. Сумувала, ходила принишклою, мовчазною. Переживала так гостро, що думками поставила себе на місце тітки, уявила, як би їй тяжко було б далеко від рідної України, і вилила рядками першого у житті вірша:

"Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити чи вмерти, мені все одно…"

Хоч вірш — результат раптової реакції на сумну подію, спалах, він був променем справжньої свідомості дев'ятирічної дитини.

Леся знала й любила свою тіточку Єлю змалечку. Зі спогадів дитинства залишилася така сцена, описана Лесею Українкою 20 років потому. Сиділи вони обоє у саду. З каштанів сипався білий цвіт. Лесі минав сьомий, а тіточці, либонь, було двадцять. Старша плела вінок і щось розповідала, менша "подавала їй квіти, і листя, й трави" і слухала. В тітчиних речах слова котились, "мов сльози по змучених братах"… і в'янули журливо на устах, "то знов зривалися слова палкі, ворожі, мов грізні вироки" тим всім, хто проливає кров…

Шумів зелений лист, а голос той коханий

про волю золоту співав мені, —

в вінку мінився злотом ряст весняний

і золотим дощем лились пісні…

("Забуті слова")

Вірш "Надія” Леся написала у Луцьку 1880 року. Під заголовком "Пісня заволоки" він вперше опублікований у львівській "Зорі" (1887 р., № 24). Автограф не зберігся. У рукописному варіанті (переписаний старшим братом Михайлом) існує у альбомі "Поезія", подарованому доньці Оленою Пчілкою, у рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України у Києві, копія рукопису в обрамленні тернового вінка – символу важкого, тернистого шляху Лесі Українки як поета, митця, експонується у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

Тетяна НЕРОДА,

молодший науковий співробітник музею Лесі Українки

____________

Вісті Ковельщини, 24 лютого 2015 року № 15

Категорія: Статті | Додав: admin (26.02.2015)
Переглядів: 325 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: