Логін:
Пароль:

Каталог статей


Сторінки особистого життя Лесі Українки 120-літньої давності

Сторінки особистого життя Лесі Українки 120-літньої давності

25 лютого − 146 років від дня народження Лесі Українки. Поетеси, прозаїка, драматурга, літературного критика, публіциста, громадського діяча – борця за долю і волю України, люблячої доньки, сестри, тітки, вірної подруги, людини, яка хотіла кохати і бути коханою. Спробуємо поринути у 120-річну давнину, коли у лютому 1897 року прекрасні почуття кохання, може й у передчутті зустрічі з людиною, яка докорінно змінить її життя, створеної тільки для неї, як сама напише у творі «Твої листи завжди пахнуть зов′ялими трояндами», ляжуть на папір словами «Романсу»:

                                  Не дивися на місяць весною, –

                            Ясний місяць наглядач цікавий,

                            Ясний місяць підслухач лукавий,

                            Бачив він тебе часто зі мною

                                  І слова твої слухав колись.

                                  Ти се радий забуть? Не дивись,

                            Не дивися на місяць весною.

Якою ж була 26-літня Леся Українка у цей час? Змалюємо частинку «її світу» з епістолярію письменниці. «Вчора я їздила до міста і одержала від Комарових «Perles de la poésie» [Перлини поезії (франц.)]. Читаю їх сьогодні цілий день і насолоджуюсь! «Pauvres gens» [Бідні люди (франц.)] прочитала, постараюсь конечне їх перекласти. Дуже я була рада, коли знайшла-таки«Lucie» Alfred’a de Musset [«Люсі» Альфреда де Мюссе (франц.)], – ci вірші мені надто подобаються, більше всіх його віршів. Взагалі там єсть багато прехороших речей, і я дуже-дуже тобі вдячна за те, що ти мені швидко переслала сю книжку, бо я таки остатнього часу сиділа «на безкнижжі». «..Мені самій трудно пересуватися з місця на місце, я от не представляю ще собі зовсім ясно, як се я буду подорожувати по Криму сама з своею подлою ногою, дарма що та нога тепер ніби поправляється. Що вона поправляється, то так, але поки ще настільки поправиться, щоб мені не заважати в житті, то ще море чимало хвиль перекотить. О, якби мені не та нога, чого б я в світі натворила! Тепер в мені такий Drang und Sturm [натиск і буря] твориться, що, далебі, тісно жити на світі здається, а надто так жити, як мені тепер приходиться. Але бідкатись не маю чого, бо тепер все-таки не така я безнадійна, як була зимою, – од віденської подорожі моя доля починає ніби ласкавіше на мене поглядати. А тут саме сонце та море своїм блеском та грою додає мені одваги і надії; якби тільки я не була тут сама-самісінька, то зовсім би мені було добре». «А врешті, хто його розбере тепер, куди ми посуваємось, коли більшість наших людей і сама того не знає, а так якось бреде навмання, куди Біг дасть. Одно лиш мене тішить, що вже наші люди зачинають більше думати про власну освіту, а не вдовольняються самою казенною наукою, як то було ще недавно. Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей, то й не диво, бо 8 – 10 літ quasi-научної лямки кого не змучать! Не тямлю добре, від чого, тільки між нами всіма повстає думка, що такий стан речей, який тепер скрізь у нас панує, не може довго тривати, а мусить якось перепинитись, бо вже надто темно, тісно і глухо у нас на світі. Ну, та то «побачим, як там буде». «Угнетенное состояние духа [дядька Михайла Драгоманова] немало увеличивается от сознания печального положения дел на Украине. Пассивность укр[аинцев], отсутствие энергичных заявлений и активной работы со стороны укр[аинцев] (по крайней мере ничего другого не видно из укр[аинской] печати в Галиции) способно действительно приводить в отчаяние и не только больных людей». «Для неї [Лідії, дочки М. Драгоманова], по-моєму, велика шкода, що вона не пішла на ширшу дорогу, а зачинилась у сім’ї сливе виключно, – на дрібницях розтратить свою вдачу. Врешті, се, може, розумування старої дівчини in spe [в надії (лат.)], краще тих родинних справ не чіпати. Тільки не знаю, мені чогось шкода тих жінок, що приносять такі великі (і хто знає, наскільки потрібні) жертви. Я, здається, не могла б так офірувати себе, мого альтруїзму на се не стало б»..

Відносно останньої цитати. Про сімейне життя так Леся Українка висловлювалася лише до того часу, поки до неї самої не прийшло справжнє кохання, якому й сама віддалася жертовно».

Лесі Українці і Сергію Мержинському доля подарувала зустріч улітку 1897 р. в передмісті Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася. Пропагандист марксизму, зокрема «Капіталу», молодий чоловік прийшов тоді до Лесі на прохання і за рекомендацією свого київського друга, соратника по революційній боротьбі Павла Тучапського. «Він був російської культури, але читав і розумів добре українську мову і до українства був дуже прихильний, - згадувала пізніше сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. Була це людина високої інтелігентності, освічена, культурна, мила, симпатична... Тонкою, лагідною вдачею вони буди подібні один до одного».

Як свідчить справа про дворянське походження роду Мержинських, Сергій народився 1 лютого 1870 р. в родині поручика 6-го Понтонного півбатальйону Костянтина Васильовича та його дружини Віри Вільямівни Мержинських у Києві. Мати Сергія була хвора на туберкульоз і незабаром після народження сина померла. В одній з Метричних книг Київської Духовної Консисторії за 1870 р. є запис про її смерть на двадцять першому році життя від туберкульозу легенів і поховання на Байковому кладовищі м. Києва у вересні 1870 р. Сергійкові було тоді сім місяців. Хлопчик виховувався у бабусі по матері в Києві. 1889 року закінчив Київське реальне училище. Рівень викладання там був досить високим. Сучасниця В.Д.Александрова і сама Леся Українка говорили про велику обізнаність Сергія Костянтиновича з кращими здобутками вітчизняної та зарубіжної культури, його захоплення мистецтвом епохи Відродження. Навчання Сергія збіглося з часом, коли в царській Росії набули великого поширення соціал-демократичні ідеї. Молодий чоловік ознайомлюється в ці роки з марксистською літературою. А у 1891-1892 рр. стає активним членом одного з перших марксистських гуртків у Києві − «Російської групи соціал-демократів». Товаришами Мержинського по гуртку були П. Тучапський, Д. Лаврентьєв, І. Чорба, Я. Ляховський та інші. С.К.Мержинський входив у керівне ядро гуртка. Київські соціал-демократи за прикладом Петербурга створюють «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Він бере активну участь у цій роботі. Але ж якось сам мусив забезпечувати себе матеріально. Так, у 1895 р., одержавши місце служби в Мінську, Сергій Костянтинович переїжджає до Білорусі, де жили на той час і його родичі, продовжує революційну діяльність, керує гуртком польських робітників-залізничників, стає зв'язківцем між київським і мінським підпіллям.

Поруч з Лесею Українкою була справді високоосвічена, талановита людина. Захоплювався творами Ібсена, Гауптмана, Мопассана, Бйорнсона, давав серйозні оцінки творам Достоєвського і Толстого, активно займався перекладами. У київській газеті «Жизнь и искусство» опубліковано переклад С.К.Мержинського з французької оповідання Сари Бернар «Різдвяна казка». Пробував свої сили в публіцистиці. Так, у газеті «Мінський листок» була видрукувана його стаття «Доброе дело», у якій він викриває жорстоку експлуатацію малолітніх учнів ремісників.

Знайомство Лариси Петрівни і Сергія Костянтиновича досить швидко й природно переросло у велику дружбу. Вони постійно листуються. Сергій Костянтинович проводив у Косачів свої відпустки .у Гадячі й Зеленому Гаю на Полтавщині, у Києві. А тоді, у перші дні знайомства у Криму, і море для обох стало ще красивішим, і гори, і кипариси…

                            До кипариса магнолія пишная

                            Чолом заквітчаним ніжно схилилася,

                            Як молода до свого нареченого.

                            Білії квіти тремтять в темних кучерях,

                                    Але серпанку немає на їх.

                            Щире кохання не вкрите серпанками…

                             (Леся Українка «Імпровізація»)

На жаль, доля не поєднала цих людей шлюбом. Туберкульоз Сергія прогресував, і через неповні 4 роки після зустрічі з Лесею Українкою він у Мінську вже не підводився з ліжка, втратив голос, говорив мало і лише пошепки, втрачав останні сили, обличчя було бліде з жовтуватим відтінком, на ньому світилися лише великі сині очі, температура щодня 38-39, часто горлом ішла кров. Поруч – друг-поет − Лариса Косач, яка стала для нього в ті дні й сестрою милосердя. До останньої миті свого спілкування ці люди зуміли зберегти красу і чистоту своїх стосунків, а у поетеси вони відбилися у чудовій інтимній ліриці

                            To, може, станеться і друге диво

                            Євангельське? Прийду, як Магдалина,

                            Тобі віддать остатнюю послугу,

                            І саме в ту хвилину, як у тузі

                            Я буду гірко плакать, що навіки

                            Тебе втеряла, – раптом я побачу,

                            Що ти воскрес і просіяв від слави

                            Життя нового і нових надій.

25 лютого в музеї Лесі Українки в Колодяжному відбудеться літературно-музичний вечір «І знав би ти, що є в душі моїй!», приурочений першій зустрічі поетеси з С. Мержинським у Криму. Запрошуємо на нього всіх небайдужих до творчості письменниці.

Любов Мержвинська,
провідний науковий співробітник
Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки

Категорія: Статті | Додав: admin (16.02.2017)
Переглядів: 166 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: