Логін:
Пароль:

Каталог статей


Леся Українка та Климент Квітка. 120 років від часу знайомства.

1901 рік. Карпати. Леся Українка їде в гори лікувати хворі легені. Та й там їй легше переносити психологічно важкі для себе часи: перебування біля хворого друга та коханого Сергія Мержинського, його смерть та похорон. Допомагає знову відкрити серце до життя, подолати наслідки фізичної втоми, нерозуміння поступку зі сторони деяких рідних Ольга Кобилянська. А ще чи не в кожному листі до рідних почало звучати ім'я: Климент Квітка.

Познайомилася 27-річна, вже знана в літературних колах, Леся Українка з 18-річним уродженцем с. Хмелів Роменського повіту Полтавської губернії, випускником 5-ї Київської гімназії, організатором українського вертепу цієї ж гімназії, зробленим спільно з Ізидорою Косач (молодшою сестрою Лесі Українки), де та навчалася, Київського музичного училища Російського музичного товариства по класу фортепіано у Г.К. Ходоровського, концертмейстером хору Київського університету, очільником гуртка середньо-шкільної молоді, до якої належали учні київських гімназій, Колегії Павла Галагана, реальних училищ і Київської духовної семінарії, слухачем курсу філологічного факультету, студентом, а згодом випускником правничого факультету університету Св. Володимира Климентом Квіткою на вечорі, про який письменниця пише у листі до Л. М. Драгоманової 30 листопада 1898 року:

«Завтра мають читати моє оповідання в Літературному обществі» (У Київському літературно-артистичному товаристві 19 листопада (1 грудня за н. ст.) 1898 р. було прочитане оповідання «Над морем»). Климент Васильович пізніше писав: «Довідавшись, що я збираю і вивчаю народну музику і вже записав кількадесят українських народних мелодій, Леся Українка запропонувала мені записати всі пісні, які вона зберігає в своїй пам'яті». І першою такою піснею була «Ой на горі пшениченька»

Ой на горі пшениченька,

а в долині овес.

Гей! А в долині овес,

а в долині овес.

Не по правді, мій миленький,

ти зо мною живеш.

Гей! Ти зо мною живеш,

ти зо мною живеш.

Що до теї нетіпанки

та щовечора йдеш.

Гей!..

А до мене, молодої,

тай й у двір не зайдеш.

Гей!..

– Ой посади, моя мила,

У воротях вербу.

Гей!..

Як буду йти од тіпанки,

то й до тебе зайду.

Гей!..

Ой вистели, моя мила,

та й китайкою двір.

Гей!..

Ой щоб же мій кінь вороний

не помарав підків.

Гей!..

– Бодай же ти, мій миленький,

та й того не діждав,

Гей!..

Ой щоб же твій кінь вороний

та й китайку топтав.

Гей!..

Надалі 1899-й, 1900-й роки ім'я Квітки в епістолярії Лесі Українки не згадується. І лише 5 липня 1901 року вперше, та вже як про доброго знайомого, як про людину, яка добре відома родині, пише до брата Михайла і сестри Ольги:

«Діло було так: я отримала ваші листи і днів два-три все думала, чого се до мене так гостро взялися? Чого Миша радить їхать в Швейцарію і робить се «внушение» папі? Чого ви так напинаєте, щоб їхати до Відня, йти притьмом до лікаря[…]

Сиджу так і медитую, аж тут надходить Квітка, я дивлюсь на нього і якось несподівано «думаю вголос»: «Чи не ви се зрадили мене?» Його раптом мов хто окропом полив, зробився такий, що аж у мене вже не стало жорстокості напастися на нього так, як би варт було. Та властиве, чи справді варт було? Може б, кождий так вчинив на його місці. Головно ж те, що я не маю нічого проти того, аби мої обставини були відомі вам».

У Лесі Українки починався туберкульоз легень. І саме Квітка сповістив батьків, що у Лесі не все гаразд із здоров'ям.

Так. Їх поєднала народна музика. Але надалі почалося щось більше, ніж музика. Спротив батьків до цих відносин вже тоді, у Карпатах, нагадував снігову лавину з гір, яку наполегливо намагалася стримати тендітна Леся. 14 липня 1901 року вона пише батькові П.А.Косачу з Вижниці:

Мені дуже дивно, що ти пишеш мені «не удерживай Квитку, пусть едет в Швейцарию». Коли се я кого удерживаю? І чого б я мала удерживать в данім разі? Се зовсім залежить від його волі і потреби, куди йому їхати, а куди ні, і я нічого йому радити не буду. Не бачу теж причини, чого б я мала забороняти йому бути там, де я. Коли він був у Чернівцях, він мені нічого не заважав, абсолютно нічим не розстроював, ніяких нервностей не показував, до того ж бігав сам собі з студентами, так що я його остатні дні мало й бачила [він виїхав за тиждень раніше]. Було б дуже дивно, якби я при таких обставинах ні з того ні з сього сказала б йому: я не хочу, щоб ви були там, де я. Се навіть мало б якийсь чудний смисл. Мені неприємно, що і ти йому про се говорив, так наче він божевільний чи заразний, що вже з ним в одному городі жити не можна. Впрочім, се твоє діло. Тільки ж я нікого не удерживаю, але й не проганяю нікого без причини, кажу се просто і прошу не сердитись за се, – я держусь у цій справі нейтрально, бо інакше не вмію.

Не знаю теж, чому вираз симпатії до мене чи дбання про моє здоров’я має називатись «вмешательством в наши семейные дела» – коли так, то й порада твоя «їхати в Швейцарію» теж єсть «вмешательство»? Мені чогось неприємно те, що ти ставиш питання, чи бути Квітці там, де я, чи ні, – се мене ставить в фальшиве положення. Я йому нічого казати не буду, нехай собі як хоче робить, а тобі кажу зовсім щиро, що він мені нічогісінько не заважає такий, як він тепер. Здається, він має ту саму ідею про мою слабість, що ви (тільки не каже нічого), і через те «щадить» мене до смішного, навіть боїться про всякі київські діла розказувать, щоб я не «з’їритувалась». Мені взагалі смішна моя роль, – я себе вважаю сливе здоровою, а мене всі вважають серйозно хворою.

А ще їх поєднало спільне нещастя − хвороба. Леся Українка сама вже дуже настраждалася зі своїм туберкульозом: операція на руці у 13-річному віці, операція на нозі у Берліні у 28 років, часті болі, курорти, консультації з лікарями… У Квітки здоров'я також було неміцне − хворів легенями. Лесю Українку турбувало все − стан його здоров'я, родинні відносини (був прийомним сином у родині Карпових) тощо. Ще на початку відносин пише сестрі Ользі: «Бідний він, мало поправився в горах, але ще якось би було, коли б не втрапив одразу в прикрі обставини, його матері скасували гімназичну квартиру (спочатку наполовину, а потім і зовсім прийдеться ліквідувати діло). І се дуже відбивається і на матеріальному, і на моральному стані всеї родини. Певне, зле Квітці буде сеї зими, коли б ще й зовсім не розхорувався, а він, бідний, і так надломлений дуже. Я йому вдячна за те, як він помагав мені в горах ходити і взагалі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена».

Далі − більше. 1907 року Леся Українка взимку (і як виявилось, востаннє) приїхала до Колодяжного. Сюди мав прибути і Климент Квітка, щоб повінчатися у Волошківській церкві, але не приїхав. Бо стався рецидив. Наречена з відстані підняла всі можливі зв'язки, зібрала консилум лікарів. 3 березня пише з Колодяжного сестрі Ользі:

«Прошу – умов Кльоню, щоб покликав до себе Яновського (коли вже до Фаворського його родина з недовір’ям відноситься), – я знаю, що Максим Іванович сам сього хтів, а Левицький же, напевне, не образиться, – нехай не жде, поки встане та сам до нього піде, се ж не так важно, що трохи там дорожче обійдеться, а так буде більше певності. Все-таки ждання в прийомній може втомити, та й з тим «записуванням» довга історія. Я сама проситиму про се Кльоню, але, може, він тебе скоріше послухає, більш вірячи твоїй об’єктивності.

Коли Яновський скаже, що Кльоні добре виїхати на село і можна їхати тепер же, то я зостанусь тут ждати Кльоню або приїду по нього, в разі не знайдеться «попутчика»; коли ж Яновський зважить, що треба не гаючись їхати на курорт куди-небудь, то я підготую якнайскоріше все, що треба для такої подорожі і поїду вкупі з Кльонею, куди буде треба. Я ні в якім разі не допущу, щоб він їхав сам, без мене, а на всякі «посторонние соображения» я, як ти знаєш, в таких екстрених випадках зовсім не вважаю. Зрештою, папа відноситься тепер до моїх планів не тільки толерантно, але й прихильно і щиро, а мамі можна буде зробити якусь формальну уступку, інші люди мені не заважатимуть, або я на їх не вважатиму.

Головно мені треба знати, що найпотрібніше для Кльоні, що найкорисніше для його рятунку. Мені здається, що його хороба серйозніше, ніж запевняв (може, й щиро) спочатку Максим Іванович і що тут дуже важно не впустити часу. Та ти сама говорила се ще тоді. Поможи мені боротися з халатністю його родичів у сьому напрямі – його треба вирвати з тої обстановки, всю небезпеку якої чужий чоловік, хоч би лікар, не може навіть збагнути. Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі здумати, в який жах кидає мене ся аналогія!… Та ж сама негігієнічність умов, та ж сама мішанина «преданности» й егоїзму, сентиментальності й грубості, ніжності й безтактності, що була й там. Ах, та ти ж сама се бачиш…»

Стосунки Лесі Українки і Климента Квітки міцнішають. 1903 - 1905 роки письменниця лікується на Кавказі, і, мабуть не випадково вибирає Тифліс. З листа Лесі Українки 5 липня1904 до Ольги Кобилянської ми здогадуємося про причини:

«Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».

7 серпня 1907 р. Пара повінчалася у Києві. Того ж дня Леся Українка написала матері:

«Справа скінчена – ми звінчались сьогодні в 1-й годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: «grâce à Dieu c’est fini» (слава Богу, це скінчено (франц.).-Л. М.), коли вже взагалі він мусив відбутися. Ми не запрошували нікого, крім конечних свідків, і з них одним був п. Карпов, а решта Петро Васильович, Зоря і Максим Іванович. Я не кликала нікого з церкви до нас, бо думала, що Кльоні краще скоріше перейти від урочистого до звичайного, бо таки страшно було за нього. Поки що він почувається нічого собі, хоча, звісно, втомлений попередньою турботою та й самою відправою (ми в далекій церкві вінчались). Ніхто з родичів Кльоні не робив нам жадних трудностів і зайвих урочистостей, навпаки, в чому треба було – помагали, чого не треба було – до того не примушували.

Більше не пишу, бо теж втомлена і мушу чимсь таким зайнятись (хоч коректурою), щоб вернути собі рівновагу душевну.

Цілую міцно тебе і всіх, Кльоня теж, а писати йому тепер не слід.

Твоя Леся».

Переборовши всі труднощі, вони стали подружжям. Не нам, теперішнім, тепер судити, що їх поєднало: кохання чи прив'язаність, жалість чи необхідність. Мабуть, було у їх стосунках щось таке, яке описала Леся Українка у діалозі «Айша та Мохаммед.

Айша, молода та вродлива дружина Пророка, засновника ісламу, Мохаммеда, докоряє чоловікові, що той більше кохає набагато старшу від себу, некрасиву, та ще й покійну дружину Хадіджу. У відповідь отримала такі слова:

От ти сказала:

«Стару, негарну…» І в моїх очах

вона ні гарною, ні молодою

ніколи не здавалась. Не скажу я,

що я не бачив і не завважав

того нічого: я злічив всі зморшки

у неї на обличчі… Літ її

мені й сусіди не дали б забути…

але в ній щось було… щось вічне, Айшо…

Мені здається, що воно живе,

і дивиться на мене крізь могилу,

і голосом таємним промовля,

і всі мої слова та й думку чує…

Тепер вони ділили навпіл суворий побут, безгрошів'я, тугу за батьківщиною, роботу. Непростими були відносини з Квітчиними батьками, які потребували великих фінансових видатків. Та між подружжям була злагода і взаємовиручка. Леся переписувати чоловікові чиновницькі папери (Кльоня попав тут у таку каторгу, що я просто боюся за нього, і вже чим тільки можу, помагаю йому, отак і варимось, мов у котлі», − писала до сестриного чоловіка Михайла Кривинюка 4 січня 1911 року), його наукові роботи. Він у свою чергу знав кожний творчий задум дружини. Ось як, наприклад, у спогадах про Лесю Українку, Климент Васильович описував історію написання оповідання «Приязнь»: «Часом робила чорну письменницьку роботу для зарібку, чим томилася. Отже, і одна річ […], була прозаїчна − оповідання «Приязнь». Стимулом до сього оповідання був не внутрішній пал душі, не творча жага. Тоді редакція «Киевской старины» врядила в себе постійний белетристичний відділ і […] об'явила, що белетристика буде оплачуватися гонораром. Але було відомо, що вона буде містити тільки реалістичні оповідання, переважно з життя нижчих класів. Отже […] зважила написати таке оповідання, яке підійшло б під фізіономію і вимоги журналу «Киевская старина».

Спочатку видобула з свого архіву своє дуже раннє оповідання з життя волинського простолюду, написане в примітивній сентиментальній манері, радилася, чи з нього можна що зробити чи переробити, і потім зважила, що не можна. Куди вона його діла, не знаю, певно, знищила. Відкинувши се оповідання, взялася писати «Приязнь». Отже, писателька, що мала тоді в своїй теці поеми «У пущі», «Кассандра», мусила, пристосовуючись до потреб громади, виготовляти їй щось інше і менш значне. Розуміється, оповідання вийшло дуже добрим, бо в такої письменниці, навіть без особливого творчого піднесення, в сей зрілий період життя не могло вийти погано […]. 1908 року, 110 років тому, вони організовують і субсидують наукову поїздку Ф. Колесси на Полтавщину для запису народних дум, спільно з Квіткою записують у Ялті на фонограф репертуар кобзаря Гната Гончаренка, потративши на це силу, час, власні гроші. І − спільна турбота про збереження записів. У листі від 16 листопада 1909 року до Михайла Кривинюка, просячи зберегти пісенні матеріали, Леся Українка пише: «…боїмось, щоб наші «народні скарби» де-небудь не затратились у шарварку вибирання, а се буде шкода, бо там є більш півтисячі мелодій, і їх, може, не всі вдалось би відновити, якби згинули.…».

Чимдалі у листах Лесі Українки стали звучати займенники «МИ», «НАМ», «НАШІ», «ОБОЄ». І коронна фраза: «…Я ПИСАТИМУ В ПОРОЗУМІННІ З МОЇМ МУЖЕМ». Порозуміння − ось що насправді їх єднало!

Дуже дошкуляла нестача коштів на лікування, повноцінне харчування. Часті переїзди: Кутаїсі, Телаві, Хоні, Цулукідзе потребували видатків. Для Лесі потрібні були гроші на Єгипет. «Як напишу оповідання, то й зарібок буде, бо воно вже «вперед прийняте, казала Людя,а то ще за свого «Мартіана» щось «дополучу», як видрукують, тим часом же, може, якось продамо буфета та ще дещо та й обійдемось без жидів. Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватись до лихварів, то я б ще й не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрої, ні на наших відносинах не відбиваються […].

«Жіночий портрет» (а, може, свій?) 27.11.1906, ще до шлюбу з Климентом Васильовичем, словесно малює у вірші:

Ти чесна жінка, ти не продаєш

своєї вроди й пестощів за гроші,

нещирих поцілунків не даєш

за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла

в кубельце, звите дружніми руками,

найтяжчу працю ти собі взяла,

несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема

у тебе для таких, що «впали низько»,

хоч злидні перетерпіла й сама,

хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло

ти хилиш низько, про таких згадавши,

що продаються; знаєш, як було

їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло

і не за ласощі, не за дарунки,

але за те пестливеє тепло,

за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,

у кого в очах діаманти ясні,

чий сміх тобі здавався золотим,

а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,

свій хист і розум віддала в неволю,

у каторгу довічну завдала, –

і гірко й солодко тобі до болю.

Любов Мержвинська, провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Категорія: Статті | Додав: admin (23.02.2018)
Переглядів: 47 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: