Логін:
Пароль:

Каталог статей


«Конвалія» «Лесі Українки»

«Конвалія»  «Лесі Українки»

У львівському журналі «Зоря», № 22, стор. 186, був опублікований твір Лариси Косач – вірш «Конвалія», підписаний «Волинь, 1884, 30 жовтня. Леся Українка». Геніальна у своїй прозорливості мати, Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), поєднала з іменем України творчу долю 13-річної доньки Лариси Петрівни Косач, і, щоб усі розуміли, що то пише українка з етнічної України, поневоленої царською Росією, дала їй такий псевдонім. «України», а не «окраины России»! Не тієї імперії, яку згодом 25-літня Леся Українка у статті «Голос однієї російської ув’язненої» охарактеризує як країну, де «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, всі ці нещастя … колосальні, грандіозні», як «в’язницю поетів, що люблять волю, батьківщину і народ».

 

У вірші «Конвалія» Леся Українка протиставляє велику силу природи з її красою і життєстверджуючою основою буття, яку образно символізує Конвалія, та байдуже і навіть жорстоке ставлення людей до життя цієї невеликої ніжної рослинки, бо ж знищила людина її для миттєвої егоїстичної втіхи. Вірш починається гарно:

                                    Росла в гаю конвалія

                                    Під дубом високим,

                                    Захищалась від негоди

                                    Під віттям широким.

Та беззахисна рослинка, яка своєю красою могла б принести радість усім, хто біля неї пройшов би, «недовго втішалась» своїм життям, бо «їй рука чоловіча віку вкоротила». Панночка понесла конвалію на бал. І ось перед нами психологічний контраст: радість і веселощі панночки та всі запрошених на бал («на балі веселая музика грає», «панночка в веселім вальсі закрутилась»), та велике горе конвалії («конвалії та музика бідне серце крає», «в конвалії головка пов’яла, схилилась»). Свідома у своїх вчинках людина байдужою рукою «тую квітку зів’ялу кинула додолу», та безпорадне дитя природи прощається з «гаєм милим» і «дубом високим», «другом єдиним». Ось так по різному цінується  життя і краса. Авторка вірша не по-дитячому оцінює прагнення кожного Божого створіння до життя і засуджує людину, яка зовсім не задумується над даром життя, і, прагнучи осягнути свою мету, іде по шляху зневажання, нівечення, й навіть нищення іншого життя, навіть життя людського.

У вірші з’ясовується питання добра й зла, результатом якого життя конвалії «вкоротилося». Але перемога зла ніколи не приносить щастя для того, хто його вчинив, бо зло породжує зло.

                                    Може, й тобі, моя панно,

                                    Колись доведеться

                                    Згадать тую конвалію,

                                    Як щастя минеться.

Юна поетеса передрікає негативному образу героїні твору:

                                    Недовго й ти, моя панно,

                                    Будеш утішатись

                                    Та й по балах у веселих

                                    Таночках звиватись

Їй життя може підготувати долю зневаженої нею квітки:

                                    Може, колись оцей милий, що так любить дуже,

                                    Тебе, квіточку зів’ялу, залишить байдуже!

Вірш «Конвалія» написаний у Колодяжному, оточеному лісами, на галявинах яких весною розцвітали красиві і запашні конвалії. Вони стали найулюбленішими квітами письменниці, оспіваними у подальшій творчості як символ досконалості природи і прагнення досягнення гармонії в людському суспільстві. Дитяче бачення збереження природи і чистоти людських поглядів формували характер і самої поетеси, яка ніколи не дозволила б собі зневажливого ставлення до беззахисної квіточки:

                                    До маленьких, низеньких сама нахилюсь,

                                    до високих очима докину,

                                    обережно та ніжно лицем притулюсь,

                                    стрівши в білім убранні тернину.

                                    Будуть шарпати одіж суворі гілки

                                    і скривавлять колючками руки,

                                    та гілкам не поможуть лагідні квітки,

                                    ні, вони надгородять за муки.

                                     Та й за віщо б ті квіти карали мене,

                                    я ж не буду їх рвати руками,

                                    ні під ноги топтати, мов зілля дрібне,

                                    тільки злегка торкнуся устами.

                                     («Ти хотів би квіток на дорозі моїй?», 1902)

Вірш «Конвалія» передрукований у прижиттєвій збірці «На крилах пісень» (Львів, 1893, ст. 11-12), з деякими різночитаннями. Автограф не зберігся.

Тетяна Нерода

молодший науковий співробітник музею Лесі Українки

Категорія: Статті | Додав: admin (06.12.2014)
Переглядів: 2979 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: