Логін:
Пароль:

Каталог статей


«Донна Ізидора» сестра Лесі Українки

«Донна Ізидора» сестра Лесі Українки

Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі!

 

Найчастіші діаманти

Сяють ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

 Ні одна з них Ізидорі!

 

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі!

Леся Українка «Давня казка»

   Між Лесею Українкою і її молодшою сестрою Ізидорою було сімнадцять років різниці, а з братом Михайлом майже дев’ятнадцять, тому він з гордістю прийняв на себе почесні обов’язки хрещеного батька. Дора народилася 21 березня 1880 року, коли у віконце «великого дому» в Колодяжному, де сталося це диво, заглядала улюблена «косачівська райська яблунька», а весняне сонечко вітало найменшу царівну Косачівну. Ольга Косач-Кривинюк пише в своїх спогадах, що ім’я «Ізидора» вибрали малій сестричці Лариса та Михайло, щоб вона була, як виросте, «донна Ізидора». Усі діти Косачів захоплювалися героями лицарських романів.

   Ізидора Петрівна міцно вкорінена в Колодяжне, у все волинське, яке здаватиметься їй найріднішим до смерті. «У мене почуття «близькости» чи то б сказати, прихильности до земляків якісь різні інтенсивністю (не однакові до всіх). Найближчі мені то волиняки (я сама волинячка), тоді полтавці (моя мати полтавка), тоді чернігівці (тато черніговець), а тоді подоляки (чоловік мій з Поділля)… Нормально кожна наша людина зберігає особливості, де вродилася. Зросла, особливо, коли дитинство прожила не у великому місті…»

   Леся ніколи не шкодувала сил і часу для дівчинки Дори. Вона була для неї сестрою-мамою, вчителькою, другом. Ізидора Косач писала у спогадах «…Леся Українка до того була ще й ніжна, ласкава, чутлива до всякого страждання інших, і ці її особливості кожен з нас, найближчих її рідних, з вдячністю це відчував, я була щаслива не тільки тому, що зазнала її ніжної любови, а ще й буквально завдячую своїм життям Лесі. Перший раз вона врятувала мене, як я дворічною дитиною хворувала на дифтерію…»

   У 1890 року мама повезла Лесю в Саки і доклала багато зусиль, щоб трохи її підсилили перед майбутньою операцією. Повертаються в рідне Колодяжне, повні вражень. Навезли книг, листівок, подарунків. Ще не встигла всього розповісти, аж раптом приходить несподівана й жахлива біда.

   Дворічна Дора захворіла на дифтерит. Стан її просто розпачливий. Лікарі «розводять руками», стверджуючи, що Дроздик помирає. Батьки втрачають сили. Вони вже можуть тільки плакати… Адже стільки зусиль пішло у них на порятунок Лесі, а тут ще й це… І тоді Дорочку починають рятувати Леся й Михайло . Її ізолюють в окремомий будинок. Дні і ночі вони чергують біля сестрички, виконуючи всі настанови Дилекторського – єдиного з лікарів, хто не втратив тоді надії. І коли навіть Михайло не витримував, знесилювався і засинав біля Дороччиного ліжка, Леся продовжувала свою боротьбу за сестричку. І крізь шибку розповідала іншим, як почуває себе мала. Вони виграли тоді в тому двобої. Тільки ж якою ціною – вся Лесина літня кримська підготовка до операції була зведена нанівець. Але ж сестричка залишилась живою! І житиме ще дев’яносто літ! Чи ж це не гідна перемога?!

    «Вдруге – це восени 1905 року, коли я хворіла на черевний тиф у Петербурзі, куди я приїхала вчитися і вперше опинилася серед чужих людей. Леся приїхала мене рятувати», – згадувала Ізидора Косач. Завдяки надзвичайно старанній самовідданій опіці Лесі, сестричка стала одужувати. За порадою лікарів Ізидора повернулася додому.

   Восени 1906 року вступила на агрономічний відділ Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок, і закінчила його в січні 1911-го року. Дора працювала в інституті. Була надзвичайно вродливою, товариською, щасливою.

   22 квітня 1912 року Ізидора одружилась з молодим хлопцем Юрієм Борисовим, теж випускником Київської політехніки. Родинне життя виявилось гармонійно-щасливим, незважаючи на зовнішні умови, які розлучали подружжя. Так, з вибухом першої світової війни її чоловіка візразу забрали на фронт, а вона залишилася з донечкою, якій було лише одинадцять днів. Після повернення чоловіка з німецького полону (1918 р.) Ізидора Петрівна мешкала у Камянці-Подільському, викладала хімію в гімназії та агротехнікумі.

   1937 року Ізидору Косач-Борисову заарештували за «контрреволюційну агітацію і пропаганду». Після слідства і ув’язнення в Лук’янівській тюрмі вона дістала 8 років таборів і була перевезена етапом у табори Онєглагу (поселення Островісте). Два роки від сьомої ранку до сьомої вечора працювала на лісоповалі ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка. 1939-го року після «золотого вересня» нарком з питань культури, відвідавши напередодні Ольгу Кобилянську, котра опікувалася долею сестер Лесі Українки, натякнула Ользі Косач-Кривинюк ще раз подати заяву про перегляд Ізидориної справи. Ольгу Петрівну прийняв сам М. Хрущов. Того ж року І.Косач-Борисову було звільнено. «Втретє Лесине ім’я мене врятувало з неволі… я, звичайно, не витримала б у тих жахливих умовах заслання».

   Ізидорі судилося прожити найдовше, пронести в собі живу пам'ять про Лесю, зберігати архіви. З 1949 року жила в США, багато подорожувала, писала спогади про Олену Пчілку, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Михайла Кривинюка, Людмилу Старицьку-Черняхівську, спогади «Із минулого і пережитого», статті про Колодяжне, Зелений Гай, Косачівську садибу, будинки в Колодяжному, святкування Різдва у Косачів, сприяла виданню праці старшої сестри Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости», листувалася з письменником Анатолієм Костенком. Ізидора Косач писала, що все, про що сповіщали її з України за вшанування Лесі Українки, викликало в неї сльози радості. Тішилася, що так багато книжок про сестру виходить різними мовами. «Цей Лесин ювілей (рік 1971-й ) збагатив читачів у світі на статті в журналах та книжки вартісні про Лесю, правда, що й не дуже вдалі трапляються. А то ще й такими мовами, що й не втну. Отримала, напр., грузинською, таджицькою, естонською мовами. Це вже й сама Леся, хоч яка була поліглотка, а й то вже не могла б сама прочитати, що там про неї пишуть. Леся, як Ви знаєте, була завжди скромна, тому, певне, не чекала такої великої слави, а от мама не раз з цілковитою певністю казала, [що] колись Лесю знатиме широкий світ: її творчість невмируща дійсно! (Лист до А.Костенка від 6. 11. 1971 р.).

   Життєрадісна, завжди оптимістично настроєна, Ізидора наприкінці свого життя визнала, що воно в неї було цікаве, барвисте, багате на зустрічі з оригінальними людьми і, незважаючи на деякі удари долі, – щасливе. Ізидора Петрівна Косач-Борисова прожила 92 роки, померла 12 квітня 1980 року. Місце її останнього спочинку – Український Православний Цвинтар у Бавнд-Бруці. На надгробку вибиті слова з «Боярині» Лесі Українки, ледь перефразовані: «Добраніч, сонечко! Підеш на захід – побачиш Україну – привітай! Привітай і освяти, сонечку, цю засніжену й зболену, обікрадену і зажурену землю, поверни ж їй найкращих її дітей».

Тетяна Нерода,

молодший співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки

Категорія: Статті | Додав: admin (08.04.2015)
Переглядів: 927 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: