Логін:
Пароль:

Каталог статей


До джерел творчості Лесі Українки. І.Бібліотеки
До джерел творчості Лесі Українки
 
І. Бібліотеки
  Упродовж життя Леся Українка не вчилася у жодному навчальному закладі, але стала однією з найосвіченіших жінок не тільки в Україні, а й у цілому світі. Звідки ж черпала письменниця знання, що вкупі з непересічним талантом давали шедеври світової класики. Погодьмося, що важливу роль у цьому зіграли бібліотеки, зі скарбниць яких поповнювала свої знання і, зі свого боку, примножувала їх фонди, популяризувала, високо оцінювала.
  1899 року Леся Українка, пишучи листа О.Кобилянській, встановлює прямий зв’язок між якістю творів письменника і знанням світової літератури. "Німеччина (треба читати "німецькі бібліотеки", "німецька культура" – Л.М.) […] дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки […], на гірську верховину, широкий горизонт [7, 111]. У статті "Малорусские писатели на Буковине" (1900 р.) знову вказує на бібліотеку як фундамент широких знань: "Немецкий язык […] спас её от умственного застоя и нравственной спячки в мелкобуржуазной чиновничьей среде маленького буковинского городка, где единственным очагом культуры была библиотека, состоявшая почти исключительно из немецких книг [8,68].Своїй власній освіченості завдячує також книгозбірням. 1904 року, в розквіті творчих сил, уже маючи неабиякий багаж знань, відчувала необхідність його поповнення: "В Одесі я хотіла пробути тепер більше тижня, щоб походити в іностранні бібліотеки, а то я тут від європейської літератури відстала" [8, 105].
  Читання в бібліотеках стало внутрішньою потребою Лесі Українки. У Колодяжному "…приємніше було б зоставатись […] – я тепер нелюдимкою стала, – та зате без бібліотеки трудно…" [6, 316]. В Ялті "…на періодичну літературу […] не голодна, тут городська читальня нічого собі і (що дуже важно) дуже близько ходити до неї" [6, 409]. В Дерпті "Водив мене Миша вже на Домберг, в бібліотеку, дуже вона у них гарненька, в середньовіковому стилі" [7, 168]. В Києві "…приходиться ходити то на Хрещатик, то в бібліотеку тощо мало не щодня" [6, 177]. Хоч це і коштує грошей: "Зостається нам […] 13 р. 50 к. на решту видатків, як от на чай, сахар, світло, кореспонденція, бібліотека…" [6, 199]. З Колодяжного просить М.Павлика: "Прошу прислати мені просто бібліографію, то я вже й ходитиму по бібліотеках" [6, 315]. В Берліні "спустились елеватором вниз, в читальний зал отелю, і поки наші ходили по Берліну, читала газети і писала", а, не заставши хірурга Бергмана, "посидівши знов у читальні, подались в Німецький театр" [7, 87]. Записувалась до бібліотек дорогою в Італію: "Справила я у Відні і всі літературні справи, записалась в бібліотеку (будуть сюди посилати книжки за 2 гульдени в місяць з пересилкою на мій щот […]. В Мілані спинилась на 5 год. (від поїзда до поїзда), щоб записатись в бібліотеці італьянській" [7, 367].
  Отримавши серйозне замовлення від журналу "Жизнь" на літературно-критичній статті, потрібно було "… страшну масу книжок і газет перечитувать, а до того бігать за ними по бібліотеках і де тільки можна випрошувать, бо іностранна література стоїть в Києві чортзна-як, а не можна ж писать "обзоры" нашармака" [7, 187]. "Скінчивши статтю, справила всякі посилки до бібліотек з замовленнями нових матеріалів до моєї статті […] про поетесу Делле Граціє" [7, 374].
Особливе місце у житті Лесі Українки, становленні її як письменника, відіграла професорська бібліотека її дядька М. Драгоманова. Михайло Петрович постачав племінниці книги в Україну, вона з задоволенням писала і "греблась" "в дядьковій бібліотеці", "що віддана" їй "на мешкання, - кращого помешкання для мене не могли видумать! Здумайте собі – чотири стіни книжок, та ще яких!", – поїхавши до Болгарії [6, 254]. Першою подякою Лесі Українки Михайлу Драгоманову за його книжкову допомогу стало впорядкування його бібліотеки в Софії, яке тривало цілий місяць [6, 271]. Після смерті вченого, історика, політичного діяча опікувалась долею дорогоцінної книгозбірні, намагаючись не допустити розпорошення, потрапляння в ненадійні руки, делікатно рахуючись з волею дружини покійного Людмили Драгоманової. "На чому стоїть діло з бібліотекою? Недавно один добродій розігнався: "Чому Ваша дядина не подарує бібліотеки Львівському університетові?" – "Даруйте, кажу, Ви, коли багаті!" – так він мене розізлив! Які то ми всі патріоти на чужий кошт!" [6, 54-55]. Розуміє важке матеріальне становище Людмили Михайлівни, яке могло поправитись з продажем бібліотеки, але застерігає від невірних кроків: "Про пожертвування […] бібліотеки я не говорила, бо ніяк не могла догадатись, про кого, власне, Ви пишите. Коли про Тарновського, що нібито мав купити дядькову бібліотеку і подарувати її у Львів, то се даремна надія, він нічогісінько не думає ні купувати, ні дарувати, так він сам сказав моїй мамі зовсім виразно […]. Коли ви натякаєте на кого з старих киян, то я можу тільки сказати, що, власне, я ні на кого з них надії в сьому напрямі не покладаю, бо вони взагалі не охочі дарувати" [7, 91]. Про придбання бібліотеки державою мова навіть не заходить.
  За своє життя Леся Українка набачилася великих бібліотек, як, наприклад, в Італії, Відні, Петербурзі, Німеччині…
  По-доброму заздрила країнам, котрі мають цінні бібліотеки, бо, на жаль, Україна не могла ще таким похвалитись. Про фінансування і наповнення бібліотек можна судити з опису скарбів "Церковно-археологического общества киевской духовной академии, основанной в 1871 г.": "Материальные средства общество почерпало из добровольных взносов членов и пожертвований. Главным источником после академической библиотеки, из которой поступило до 1000 разных предметов, обогативших Церковно-археологический музей и поставивших его в числе первых по богатству и скоплению предметов церковных древностей были пожертвования. В 1889 г. числилось по музею: 1) памятников церковных, архитектуры, живописи, ваяния, скульптуры, разной утвори – 2 206 предметов; 2) памятников нецерковных – 11 698; 3) фотографических снимков, гравюр – 1 155; 4) актов, грамот – 1 400; 5) рукописей – 946; 6) старопечатных церковно-славянских книг – 589" [9, 242]. Добре, що такі "общества" утворювались, розвивались, але то був тільки початок, і надто "відомчими" вони були. Були ще, на щастя, публічні бібліотеки: комерційні, або кабінети для читання; громадські – платні, організовувались земствами й міськими думами; вряджувались також безкоштовні народні бібліотеки. Публічними бібліотеками найчастіше користувалась Лесі Українка, хоча часто не знаходила всього, що було потрібно.
  Розвиток бібліотек пов’язувала з рівнем науки, культури тієї чи іншої країни. Так, у статті "Два направления в новейшей итальянской литературе" відмітила підйом італійської літератури, який залишив "по себе громадные библиотеки литературного материала" [5,29]. Щиро хотіла бачити українську літературу багатою, а, відтак, і її бібліотечний фонд. В українських бібліотеках мали бути присутніми твори світової літератури в перекладі українською мовою. Існує лист Лесі Українки до брата Михайла, у якому 8 листків – 16 сторінок! списані прізвищами авторів, твори яких слід перекласти українською [6, 37-43]. Просить матір послати одній з бібліотек "Кобзаря" Т.Шевченка. "На алтарь вітчини" просить В.Гнатюка "вислати книжки до Бродів, до п. Питляра, як тільки отримаю звістку, що там вже є кому ті книжки забрати. Тепер в сьому листі подаю список книжок: відзначені хрестиком попрошу вислати зараз же, якнайскоріше, по отриманні телеграми, а решту меншими пачками при нагоді…"[7, 269].
  В іншому листі до В. Гнатюка просить "послати в г. Юрьев, в университетскую библиотеку, 1 примірник "Думи і мрії" (ще, бо давніший отримали, спасибі Вам), 1 прим. "На крилах пісень" і 1 пр. "Книга пісень Гейне". Напишіть, скільки Вам коштувала пересилка тих книжок, що досі Ви на моє жадання посилали, то я з охотою верну кошти. А за клопіт прошу вибачити і прийняти щиру дяку" [7, 164].
  Щодалі професійнішою стає робота Лесі Українки в сфері формування фонду українських книгозбірень. Щоб світ знав справжній, достовірний, а не придуманий стан справ на галицьких виборах, пропонує М. Павлику збирати "усякі газети, відозви, брошурки, памфлети і т.і., що будуть видані всіма галицько-руськими партіями чи то приватними людьми, і складайте в себе ту колекцію. Чим повніше буде та колекція, тим краще", продати цю колекцію російському кореспонденту, який напише з Берліну і підготує дописі в російських газетах", бо "се слід для нас же самих" [7, 184]. 1901 р., лікуючись на Буковині, збирається доповнити каталог українських книжок, складений І. Франком [7, 278]. 1904 р. з Тбілісі намагається прилаштувати даровані книги через І. Франка: "Як саме і на чию адресу треба посилати книжки до бібліотеки товариства ім.Шевченка? Тут один добродій тифліський хоче пожертвувати деякі книжки, та не знає, як їх посилати та й чи потрібні вони, або хоч декотрі з них, бібліотеці. Може, переглянувши список їх (сей, що тут посилаю), Ви дасте пораду про се? […] Ще, крім сих книжок, є "Історія" Бантиша-Каменського, видання 1840 р., ілюстрована. Може, в бібліотеці Товариства Шевченка власне сього видання нема, то і його можна спровадити (в даний момент воно на Україні). Якби я була бібліотекарем, то вважала б, що "всякое даяние благо", але ж на се можуть бути різні погляди" [8, 122-123].
  1908 року Леся Українка була однією з організаторів експедиції в Полтавщину по списуванню українських народних дум. Думи записувались фонографом на воскові валки, з них списувались на папір слова та ноти. Самі ж валки Леся Українка вважала гідними збереження в спеціальному відділі бібліотеки. Тому пише В. Гнатюку: "… прошу етнографічну комісію віддати сі валки, що посилаються тепер, і ті, що привіз професор Ф. Колесса з своєї екскурсії, науковому товариству ім. Шевченка у Львові на власність в тім разі, коли воно має або вряджує тепер спеціальну бібліотеку для схову фонографічних матеріалів, як то є такі бібліотеки в Берліні та в Москві. Якщо ж така бібліотека при товаристві не існує і нема на меті в ближчім часі врядити її, то ми попросимо етнографічну комісію передати сі матеріали по використанні бібліотеці Берлінській або іншій, з якою ми до того часу зможемо увійти в порозуміння" [8, 266].
  Хоч як прихильно Леся Українка ставилася до книгозбірень, усе ж дуже критично відгукувалась про деякі аспекти їх діяльності. У 90-х роках ХІХ сторіччя редакція газети "Громадський голос" видавала серію науково-популярних книжок для селян під назвою "Хлопська бібліотека". Письменницю, як щиру українку, що поважає свою націю, прикро вразила ця назва. "Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Єсть же слова "селяни", "хлібороби" etc. Може, се й дрібниця, та все ж характерна. Ніхто в Росії з серйозних і вільнодумних людей не назвав би свого видання "Мужицкая библиотека" [7, 96].
  1893 р. Н. Кобринська надумала видавати книжки під загальною назвою "Жіноча бібліотека". Лесі Українці здавалось, що "вона провалить свою справу отим підчеркуванням "жіночості" свого видання", не могла зрозуміти "який характер буде мати її видання" [6, 159]. Передбачення Лесі Українки справдились, бо через 2 роки, у березні 1895 року, у листі до М. Павлика продовжує сумніви: "Що там вийде з другого випуску її "Бібліотеки", якщо буде те саме, що і з першим, то пожалься, боже, грошей! Вона (Кобринська), певне, сердиться на мене за те, що я ухилялася від бібліотеки сеї, але щось я не маю серця до сього видання, надто після того, як побачила його, - і така се вже вузенька річечка, сі ж і н о ч і видання" [6, 290].
  Навпаки, всіма своїми можливостями підтримувала плани створення бібліотек для народу. Дуже важко було це робити, бо "читать-то народу, може б, і було що, та біда, що мало йому позволяють читать, - адже ж Ви самі знаєте, який список книжок розрішений для шкільних бібліотек народних чтеній і т.п." (з листа до А. Макарової) [6, 222]. Обіцяє М. Драгоманову "прикладади всеї сили і снаги, щоб добитися того ладу і толку в товаристві, який би я хотіла там бачити", щоб "Плеяда" готувала "збірник свій і, окрім того, брошурки для народу по історії українській" [6, 202]. Окреслює стан народного читання в Полтавщині: "Шкода, що не устроїлись народні чтенія, літом треба буде знов нагадати гадячанам про їх. Я ніколи дуже оптимістично не відносилась до тих "работников по делу народного образования", через те й не розчарована в них. Се народ лінивий, і якби над ними постоянно була "нравственная палка", то, може б, вони й робили що-небудь. Тепер от скрізь устроюють народні бібліотеки, що б же й гадячанам взятись за се?" [6, 215].
  У "Листі до товаришів" з Болгарії закликає "обізватись, доказати, що вони живуть і думають", долучитись до "видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т.п." [5, 9-10]. Прямий стосунок мала письменниця і до київської "Просвіти", беручи участь у її роботі: "Пора в "Просвіту" на збори "бібліотечної комісії" [8, 169]. Восени 1906 була відповідальною за цю бібліотеку. Разом з сестрою Ольгою організувала бібліотеку-читальню, збирала фонди та налагодила книговидачу. "Просвіта" наша хоче мати ширші завдання, ніж галицька, і, крім видавництва книжок для народу, хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей і всяку всячину, а чи воно пощастить, то, звісно, невідомо" [8, 172]. Сама, будучи далеко від Києва, користувалась бібліотекою "Просвіти". Так, у листі до сестри Ольги з Ялти просить надіслати І і ІІ томи етнографічних матеріалів, казки Рудченка або Чубинського тощо [8, 207-208].
  Збирала і свою власну бібліотеку, бо "…писала дома, при комфорті, то зовсім інша річ, ніж писати в бібліотеці при таких столах, при яких пишуть звичайні люди, а не інваліди" [7, 78]. Масово в епістолярії фігурують новопридбані письменницею видання: "Вісник літератури", вірші Елізабети Браунінг [7, 17], "Основи біблійної критики" [7, 128], "Крейцерова соната", Байрона т. 1, 2, 3, його переклад Евріпідового "Прометея" [7, 18], пачка книжок, переважно етнографічних [7, 261], позичені книжки в матері, які повертала великим транспортом [8, 380] тощо. Готуючись до зимових мандрівок на лікування, збиралась заздалегідь: "треба мені буде підготувати всякі виписки, книжки і т.д. для роботи на сю зиму, бо слід мені зібратись сей рік не так скоропалительно, як торік, інакше знов будуть всякі невигоди й задержки в роботі. Та, може, й бібліотеки не буде, отже, варто забезпечити себе з літературного боку" [8, 113].
Образ книжки, бібліотеки присутній і в художніх творах Лесі Українки і відіграє там далеко не останню роль. Описуючи дім героїні драми "Блакитна троянда" Любові Гощинської, перелічує предмети інтер’єру – "багато книжок", "при стіні велика скляна шафа з книжками, здебільшого товстими, в політурках", "етажерка, теж з книжками, здебільшого в чорних оправах", "круглий столик перед канапкою, на ньому великий букет і журнали та газети" [2, 10]. Здавалось би, звичайна обстановка житла сучасної інтелігентної дівчини, щось від "moderne" [2, 13], чому, в принципі, не противиться Леся Українка. Але що ж це за книжки? Спочатку героїня читала все, що під руку попадало, було там усякого! [2, 28]. Потім "наукові, по філософії, психології і … психіатрії […]. Я й добрих авторів читаю, он вони, бачиш? (Показує на етажерку з книжками в гарних оправах). А тут вже наукові авторитети (показує на скляну шафу з товстими книжками)" [2, 28]. І зав’язується дія: книжки, кохання, спадковість…
  В оповіданні Лесі Українки "Жаль" молода вдова Софія, маючи борги по покійному чоловікові, прилаштувалась компаньйонкою до старої баронеси. Щоб хоч якось вирватись на волю, не тягнучи за собою "старої руїни", відпросилась до бібліотеки не так читати [4, 80], як завести з ким знайомство, пофліртувати. І для цього, виявляється, може служити бібліотека!
  У незавершеному оповіданні Лесі Українки "А все-таки прийди" – любов до старовинних історичних, філософських фоліантів, які можна, хоч і дуже рідко, зустріти в антикварних крамницях, розуміння їх цінності, в тому числі й грошової вартості, хвилювання за їх збереження: "Не знаю, яка доля спостигла ту, втрачену для мене, книжку, може, купив її той "лорд" або який інший бібліоман і поховав од світу у своїй аристократичній колекції "уніків", а може, антикварій, передороживши занадто, мусив потім продешевити і продати за безцінь якому невігласові, що досі, може, й з світу її звів" [4, 332].
  Книга, бібліотека були неодмінними атрибутами, показниками аристократичності родини вже й "в ІІ в. по Різдву Христовому" в драмі Лесі Українки "Руфін і Прісцілла". "В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablium), де видко багато сувоїв пергаменту, таблиць і т.п., що робить кімнату подібною до бібліотеки" [3, 107]. Саме освіченість Руфіна Емілія – "молодого римлянина значного роду" – дала йому розум, порядність і високу чоловічу честь не покинути дружину-християнку у важкий для неї час гоніння за віру, навіть піти з нею на страту.
  Ніби дисонансом до високого покликання книги є опис шкільної сільської бібліотеки в нарисі "Школа" з задуманого Лесею Українкою циклу "Волинські образки". Вчителька"одімкнула шафку і почала показувать: оце "библиотека для чтения вне классов".
  Взяла я наугад якусь книжку, читаю: "Житие св. Симеона Столпника". Становлю, беру другу: "Житие св. Григория". Ще одну витягаю, з другого кінця полиці, знов: "Житие преподобного…"
- Та що се у тебе все такий "душеспасительний" вибір? – питаю.
- Що ж робить, на те у нас церковноприходська школа, які книжки нам присилають, такі мусимо читать. А ось тут наші учебники, - і вона показала на середню полицю.
  Там стояли: молитовник, "краткий катехизис", закон божий, "задачник", арифметика та скілька тоненьких букварів, я забула ймення їх авторів – все якісь невідомі.
- А ось і заборонене! – сказала врешті товаришка, усміхаючись і показуючи на низ шафки, де лежала купка книжок і стояла чимала порожня сулія.
- Я подивилась на книжки: "Родное слово" Ушинського, читанки Паульсона, скілька виданнів "Посредника".
- Що ти, жартуєш зо мною? – крикнула я з дива.
- Та ні, які там жарти? Се справді книжки, "изъятые из школьных библиотек".
- Та тут же єсть книжки, "одобренные Комитетом грамотности!".
- Мало що! "Комитет грамотности" для нас не указ, - вона говорила се не сміючись, а скоріш смутно; прийшлось повірити" [4, 129-130].
  І ніби гімном книгам, книгозбірням звучить вірш Лесі Українки "Легенда віків". Авторка розуміє велику силу "таємничого храму", "де світять крізь пітьму науки дива", де "гордо здіймається чоло думливе, знаття свого певне, і ясне, й щасливе". Була б щасливою, якби замкнутися в "тиху кімнату, на скарби всесвітньої думки багату", вивчати "давні віки", "колишні події", "трупи світів", "померлі надії", "марища віри", "кості людей", "зародки звірів, рослин та ідей", але не може зректись своєї літературної праці, щоб "між трупами світів, ідей, народів", "на загадку вікам", не опинилась "рідна мова… німим, холодним, дивним трупом слова" [1, 348-349].
 
1. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти томах. – К., 1975. – Т. 1. – 448 с.
2. Там само. – К., 1976. – Т. 3. – 400 с.
3. Там само. – Т. 4. – 352 с.
4. Там само. – Т. 7. – 568 с.
5. Там само. – К., 1977. – Т. 8. – 320 с.
6. Там само. – К., 1978. – Т. 10. – 544 с.
7. Там само. – Т. 11. – 480 с.
8. Там само. – К., 1979. – Т. 12. – 696 с.
9. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. – Лейпциг – С.–Петербург, 1890. – Т. 3. – 480 с.
Любов Мержвинська
 
Леся Українка і родина Косачів в контексті української та світової культури. Науковий збірник. Випуск 4. / Упорядн. А.Силюк.– Луцьк, 2011. – С. 43-54
Категорія: Статті | Додав: admin (31.03.2011)
Переглядів: 2170 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: