Логін:
Пароль:

Каталог статей


До джерел творчості Лесі Українки. ІІ.Музеї. ІІІ.Архіви
До джерел творчості Лесі Українки
 
ІІ. Музеї
  Про музеї в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона читаємо: "Музей – так в древности назывался храм муз и вообще место, посвященное музам, т.е. науке, поэзии и искусству. Такие музеи были в Афинах, Трезене, Стагире, Пергаме, Антиохии, Византии; но самым величайшим музеем в древности был Александрийский музей. Музеи в современном значении слова – собрания древностей или редкостей – ни Греция, ни Рим не знали, хотя и тут, и там были многочисленные художественно-археологические и исторические предметы. В Греции они хранились в храмах, в Риме уже с ІІІ в. до Р.Хр. встречаются, кроме коллекций в храмах, в частных собраниях. Наибольшее развитие музеев относится к ХІХ в., когда на первый план выступают государственные и городские музеи. Ко второй половине столетия даже некоторые частные музеи делаются общественным достоянием, открытым для публики. Наибольшее число музеев принадлежит Германии и Франции, где почти в каждом даже незначительном городе есть какой-нибудь музей" [15, 112].
  Леся Українка бачила історичні, культурні цінності в кількох скульптурах міського саду, в панорамі древніх міст, архітектурі будинків, відвідувала і цінувала власне музеї.
  З Колодяжного напівжартома пише Л. Драгомановій: "Говорили ми, базікали довго, [...] всі розійшлися, пішла і я в свій ермітаж" [6, 343]. Відомо, що в колодяжному юна письменниця брала уроки в Ковельського маляра. Очевидно, в її "білому" будинку зберігалися якісь ескізи, картини, власні і придбані, які вона любовно називала "ермітажем".
  Проживаючи в Києві, прилучалася до культурного життя міста. 11-літньою сповіщає бабусю Єлизавету Драгоманову про відвідування виставки картин [6, 12]. 12-річну Лесю, виписавши з клініки, у якій зробили операцію на руці, помістили у родички Марії Михайлівни Косач, "яка мешкала по вул. Фундуклеївській навпроти анатомічного театру у дворі [9, 648]. Може не бувала в цьому музеї, бо з дитинства боялася такої натуралістики. А, може, й була, бо далеко пізніше не захотіла піти до аналогічного закладу в Петербурзі, вже знаючи, які жахи там можна побачити.
Не могла не походити по залах нового музею на Олександрівській вулиці, в якому "сидів" "один галичанин, і малював з неї портрета" [7, 174]. Образно описувала залишки язичницької культури: "Кланялись тобі "друзья детства" [...] знаєш, хто се такі? Баби камінні в ботанічному саду в Києві! Чи тобі нічого не нагадує їх ім'я? А я так рада була бачити їх! Мені згадалось, як ми з тобою Стрибогів і Даждьбогів представляли і багато-багато такого дитячого, милого" (До Лідії Драгоманової-Шишманової) [6, 342].
  Часто бувала Леся Українка в Одесі. Невідомо, чи бувала письменниця в місцевих музеях, скоріше за все, що так, бо не могла вона пройти повз і не зайти, скажімо, в "Императорское Одесское общество истории и древностей", яке так підходило їй по духу, і про яке в енциклопедії Брокгауза і Єфрона написано так: "С 1839 г. к археологической деятельности общества относится и образование в нем музея в 1846 г., который теперь по богатству предметов, относящихся к эллино-скифскому периоду принадлежит к числу богатейших собраний Европы". В музеї "разных предметов древностей – 2541, монет местных и разноплеменных – 13284, медалей, жетонов – 18, знаков отличия – 42" [12, 231].
  Будучи в Петербурзі, "Була на балу в Академії художеств, де бачила [...] велике панство петербурзьке. Бачила музеї, з'їздила Петербург вздовж і поперек... Була на одній лекції з Лілею, а в анатомічний театр не пішла, – цур йому!" [7, 167]. Деякі дані про музеї Петербурга зі словника Брокгауза і Єфрона: "Академия художеств открывает периодические выставки картин и имеет постоянно открытый для публики художественный музей" [11, 269]. "Музеи академии наук всегда были не только ученою принадлежностью академии, но и публичными учреждениями, открытыми как для обозрения публики, так и для ученых [...]. Зоологический и зоотомический музей [...]: в нем заключается множество редкостей и предметов, которых нет в других музеях. Кроме зоологического [...], при А. состоят музеи: ботанический, минералогический, азиятский..." [11, 267].
"Археологический Институт в Петербурге устроен в 1877 г.:
1). Наука об архивах, с практическими занятиями по разбору архива, составлению карточного инвентаря, регистров и т.д.;
2). Палеография общая и в особенности русская, с практическими занятиями по чтению древних актов;
3). Нумизматика;
4). Метрология;
5). Археология общая – древневосточная;
6). Юридические древности;
7). Церковные древности.
  При институте довольно богатая библиотека и музей", – все те, що цікавило письменницю все життя, знання, які їй були необхідні [12, 228].
1899 року Леся Українка була на операції в Берліні. Приїхала з гострим болем у нозі, потім важка операція, нелегким був післяопераційний період. Тому перші звістки про відвідування музеїв стосуються матері, сестри.
  "Дівча... присусіджується до мами і вкупі з нею ходить то в музей, то по магазинах" [7, 99]. "Ліля оце поїхала в Потсдам з одною сусідкою землячкою подивитись на резиденцію, там має бути дуже гарно" [7, 107].
  Але згодом, після операції, коли "коник "для проби" приказав [...] більше ходити, ніж звичайне, [...] пішла для тої проби в Altes Museum (Старовинний музей) і там у нижньому етажі подивилась ассіро–єгипетський відділ, я ж, властиве, цих речей ніколи в оригіналах не бачила, найцікавіші здались мені сфінкси, таки справді "таємні істоти", і я не вірю, щоб то були образи раннього сонця, вони всі злорадні, таємні і страшні – чого ж би сонце мало бути таким?" [7, 121]. Старий музей розташований в історичному центрі Берліна, і Леся Українка могла милуватися архітектурою, сприймати культурно-музейні цінності. "Новый Кёлн и Фридрихсвердер составляют 4-угольник, занимаемый центром столицы. В Ф. замечательны: здание строительной академии с музеем Бейт Рауха и Гагена (1860), Бейту, работы Кисса и Драке (1861), и Шинкелю, раб. Драке (1869); дворец Фридриха Вильгельма III, в котором он жил в 1793-1840 гг., цейхгауз, в стиле барокко, с богатыми оружейными коллекциями [...], гауптвахта, построенная Шинкелем в греко-дорическом стиле, с мраморными статуями Бюлова и Шарнгорста, раб. Рауха, перед нею и др. Сосредоточены здания музеев, старого и нового, национальной галлереи. Старый музей построен в 1824-1828 гг. Шинкелем в чисто-греческом стиле; барьерные стены лестницы украшены колоссальными бронзовыми группами Кисса: борьба амазонки с тигром; А. Рольфа: борьба всадника со львом; портик, поддерживаемый 18 ионическими колоннами, росписан фресковой живописью. В верхнем этаже музея помещаются галлереи произведений древней скульптуры и картин старинных школ конца ХVIII в.; в нижнем этаже – нумизматические и кабинеты редкостей. Колоннадой старый музей соединен с новым музеем, построенным в 1843-1855 гг. по плану Штюлера и непосредственным указаниям Фридриха Вильгельма IV. Стены по бокам роскошной мраморной лестницы росписаны Каульбахом; в первом этаже помещаются музеи: египетский, северных и германских древностей и этнографический; во втором этаже – снимки с лучших скульптурных произведений древности, средневековых и новейших, в третьем – коллекция гравюр. Между зданием нового музея И. Р. Шире находится здание национальной галереи, имеющее форму коринфского храма с портиком, поддерживаемым 8 колоннами. Здесь хранится богатая картинная коллекция Вагенера и множество выдающихся произведений новейших немецких художников" [13, 547].
  Кудись сюди ходила Леся Українка на виставку "знаменитого Бекліна, нехай мене повісять його поклонники, але я далебі не розумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев'яні центаври, бридкі сатири, голі жінки..." [7, 130].
  У межах статті неможливо описати всі міста, країни, цінностями яких захоплювалась Леся Українка. "Оце всі три швендяли по Празі. Оксана і Михайло ще підуть, а я посиджу" [8, 72]. А в Празі "Основанный в 1818 г. чешский национальный музей, с библиотекою, содержащей 178 тыс. томов и 3500 рукописей, архивом, археологическим, этнографическим и естественно-историческим собраниями, нумизматическим кабинетом и т.д. Собрания картин в Гофбурге, в обществе любителей искусств, в художественно-ремесленном музее..." [16, 932].
  Грандіозне враження було в Лесі Українки від історичних місць, міст-музеїв в Італії. Про Сіцілію: "Гарна сторона, загальний колорит рожево-золотий, він якось надто гармонізує з маврітанським стилем сливе всіх церков і більших будов в Палермо [7, 359]. На все життя вразила Лесю Українку Венеція – "один из замечательных городов Европы по своему положению, произведениям искусства и истории. Хотя в городе более 200 площадей, но этого названия заслуживает только окруженная дворцами и крытыми ходами площадь Св. Марка. На ней возвышается патриаршая церковь (или собор Св. Марка). Далее возвышается дворец дожей – здание, замечательное по величавости и красоте своей архитектуры и по собранию самых драгоценных произведений живописи. В великолепной зале Большого Совета с прилегающими к ней комнатами помещается с 1812 г. знаменитая библиотека Марка с своими рукописными сокровищами, она украшена множеством картин, между которыми находится величайшая из всех картин в мире, работы Тинторетто, изображающая рай. В восточном флигеле дворца находится археологический музей, с греческими мраморными статуями, а верхний этаж отведен для Istituto di Sсienze с его естественно-историческими коллекциями. Против дворца дожей, на т.н. Пиаццетте, построено здание библиотеки, тепер обращенное в королевский дворец, образцовое произведение Сансовино, вблизи находится великолепный монетный двор. Из посвященных наукам и искусствам общественных зданий заслуживают упоминания: институт наук, главный архив (один из обширнейших и богатейших в Европе), музыкальная консерватория, академия художеств с богатым собранием картин, городской музей с библиотекою, картинами и скульптурными произведениями, здание постоянной художественной выставки [...], публичная библиотека с кабинетом для чтения, собранием картин и монет" [14, 915-916].
  Леся Українка, схоже, все це бачила зблизька, дещо, мабуть, і зсередини, бо вважала Венецію найкращою в світі, царицею моря й краси [7, 305].
  Цим не закінчується Лесине захоплення історичними місцями Італії: "Набачив усякого дива: і снігові гори, і сині та зелені озера, і рейнський водопад, і неапольську затоку з Везувієм, і мертве місто Помпею (то щось єдине на світі, таки справді) і золотисто-рожеву Сіцілію, і святий Акрополь атенський – престол вічної краси..." [7, 361]. Везувій – постійно діючий вулкан, гору–музей Леся Українка бачила лише здалеку, послухавши порад не їхати туди в не досить яскравий день. А ще письменниця знала історію його виверження в 79 році по Н.Х. Попіл, лавини засипали квітучі поля, було знищено густонаселені міста – Помпею, Геркуланум, Стабію. Трагедія сталась і в 1872 році, коли в ніч з 25 на 26 квітня кратер Везувію тріснув від верхів'я до атріуму, стала виливатися лава і вилітало розжарене каміння. Загинули всі, хто прийшов подивитися, близько 200 людей. Це, може, також вплинуло на рішення Лесі Українки. А от на руїни Помпеї потратила багато часу, "але не жалію, бо то, здається мені, річ єдина в світі і надзвичайно цікава. Ми таки мало стояли в Неаполі (від рана до 5-ї год. по обіді), але, може, то й добре для мене, бо інакше трудно було б утриматись, щоб не бігати і не втомитись. Зрештою, я тепер вже не бігаю стільки, як тоді по дорозі в Сан-Ремо, бо вже навчилась їздити трамваями в незнайомих місцях, та ще, крім того, не ходжу по музеях, так що не томлюся" [7, 358-359]. В минулий приїзд, очевидно, ходила, хоч і томилася. Єдиною краплею дьогтю культурної програми перебування Лесі Українки в Італії було, за її словами: "Коли мати діло тільки з отельними посіпаками, гідами, антикваріями і т.ін., то можна розчаруватись в кожному народі" [7, 330], очевидно, вона мала на увазі їх непрофесіоналізм, нав'язливість і високу плату за послуги [7, 330].
  Може, вродженою, а, може, набутою рисою характеру Лесі Українки було бачення і виділення серед інших цінностей місцевості, країни, у якій перебувала, її історії, культури, тобто того, з чого формуються фонди музеїв. Відносно цього дуже характерним є перебування письменниці на Кавказі, де "на кожнім кроці" бачила історичні мальовничі руїни [12, 271]. Панорамні описи природи Дагестану – велична діорама відділу природи музею, опис залишків замку в Телаві – розповідь екскурсовода з історії Кахетії: "...з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світу, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду... По другий бік у нас Гамборські гори, теж чималі, але проти Дагестану – то вже ідилія. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє "отрочество". І в кожнім куточку міста є своя руїна – то давня каплиця, то церква сторожова. Але, крім руїн, є ще багато новітніх пусток, що лишились, либонь, після великого лихоліття і не встигли покрити поезією давності своїх злиднів" [8, 276].
  Леся Українка навіть провела найсправжнісіньке музейне дослідження місця міфічного висадження грецьких мореплавців на чолі з Ясоном для здобуття золотого руна (8-6 ст. до н.е.). "Се вже я буду у самісінькій Колхіді жити, бо саме Кутаїс і має бути те місце, де аргонавти золотого руна добували на річці Ріоні, що в давнину звався "золотим", бо тоді там був золотий пісок (тепер його вже мало, тільки при самому усті" [8, 318].
  Історики писатимуть праці, музеї вражатимуть експонатами, а Леся Українка кожною клітиною тіла відчувала присутність війни, коли їхала "попри мовчазний, темний, військовим лихом пригнічений Цареград, попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію, помежи мін, заложених у Смірнській затоці", їхала "довго, довше, ніж треба, тому що війна і карантини поробили всякі перепони..." [8, 455] до Єгипту. Їхала до країни, яку вважала святинею, країною-музеєм. Щоб не "тільки рипіти, а ще й жити, розвиваючи діяльність", їхала "на прощу до єгипетського сонця – вже ж недарма йому такі колосальні святині колись будовано, певне ж, воно і силу має колосальну, і що ж таке якась мікроскопічна бацила проти його маєстату?" [8, 289]. 1910 року Леся Українка вперше приїхала до Єгипту. Супроводжував її тоді К. Квітка, який допоміг письменниці познайомитися з новим для неї краєм. "Ми домівки шукали, а потім таки трохи екскурсії робили, бо я знала, що як лишусь сама, то вже не рипатимусь", – писала до сестри Ольги [8, 299].
  Матері розписує детальніше: "Поки був Кльоня, то я з ним таки дещо побачила в Каїрі [...]. Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса – се справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т.п. не можуть дати справжнього поняття про душу сих камінних істот. Особливо сфінкс – він має велику тисячолітню душу, він має живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима в сфінкса!... Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї" [8, 298-299].
  Справжнім скарбом для єгиптознавства Лесі Українки стала зустріч її з українським істориком, археологом, етнографом, письменником, з 1902 р. директором Катеринославського історичного музею Дмитром Яворницьким, який, попошукавши добряче в Хельвані, бо щось наплутав з адресою, знайшов таку ж споріднену душу, Ларису Петрівну Квітку, на віллі Континенталь. "Він завзятий дід – лазив і на піраміди, і в піраміди, і де його тільки не носило! Се в 60 літ і з ревматизмом! Ну-ну! Треба буде з ним ще раз в Єгипетський музей поїхати – на "пані з золотим обличчям" подивитись (там є така одна красавиця)" [8, 304-305].
  Втретє, востаннє, перебуваючи в Єгипті, з сумом сповіщає О. Кобилянську про стан свого здоров'я, але ще сподівається поподорожувати Єгиптом, милуючись його історичними пам'ятками: "Сеї зими хтось увесь час пролежав та просидів у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложив навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тільки бачив раз у раз ті піраміди з своєї веранди, не був і в музеї, де такі прекрасні чорнобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів. Прекрасно було б, якби хтось та ще хтось могли собі колись, узявши дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь у Луксор, Карнак, Есне, Елефантину...[8, 461].
  Леся Українка тішиться роботою, котру справді можна назвати музейною, що проводить її родина, знайомі. "Мама розповіла мені, що Ви збираєте (або колись збирали) колекцію "монстрів і раритетів", отже, в такім разі маєте цікаві екземпляри тепер" (До М. Драгоманова) [6, 124]. Сповіщає сестру Ольгу про те, що батьки з Чигирина привезли "гарні килими українського стилю і всякі археологічні раритети" [7, 140]. Знову ж сестрі Ользі: "Фотя [Фотій Красицький] став завзятим колекціонером, накупив на ярмарку з півдюжини різних плахот, чим і заслужив від Лисавети прозвище "плахтер" [7, 61]. Відомо, що Леся Українка доклала чимало зусиль на запис репертуару українських бандуристів. Хоче надійно їх зберегти для нащадків. Тому посилає Ф. Колессі валки, щоб він послухав, "та й щоб воно доховалося в музеї" [8, 445]. І однією з найвищих оцінок музейної роботи є витяг з листа Лесі Українки до М. Кривинюка: "Мама писала, що Вам ще й в музеї місце накльовується, – се було б добре, бо то також симпатичне заняття" [8, 295]. Нелегке, не грошове, а саме "симпатичне", для душі.
  У художніх творах Лесі Українки можна прослідкувати еволюцію становлення музеїв від колекції у кілька статуеток чи портретів у древньому Римі до сучасних принципів формування музейних колекцій.
  Так, у декорації драми "Руфін і Прісцілла" "простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках" [2, 107], що свідчить про аристократичність родини. На жаль, і тоді вже культурні зібрання служили політичним цілям. Християнин Парвус помітив, що у господі Руфіна "не слідно культу цезаря" [2, 197]. Тобто незначний факт зникнення статуеток служить змалюванню образу одного з головних героїв, розкриттю теми та ідеї твору.
Свої враження від побачених історичних, культурних цінностей в Італії використала в драматичній поемі "У пущі". Венецією-царицею "моря й краси" [7, 305] захоплюється скульптор Річард Айрон, таким чином дякуючи за сприяння в творчості, вважаючи її за столицю мистецтва:
     "Венеція не любить спать вночі, -
     в таку годину мармур оживає,
     і на будинках люд камінний статуй,
     немов якусь містерію вдає.
     І міняться обличчя мармурові,
     немов живі, під сонячним промінням.
     Вродливий люд! Недарма прості люди
     вигадують, що то русалки й нікси
     із моря вирнули й зійшли на мури,
     щоб глянути, чи дуже світ широкий..." [3, 23-24].
  У художніх творах намагалась не викривити, добитися достовірності персонажів. Мабуть, не раз їй допоміг музей. Про один такий випадок згадував К. Квітка: "У Петербурзі, коли вона була (здається, вже по написанні поеми "У пущі") в Ермітажі, вона натрапила на картину Ван-Дейка "Old puritan Lady" (Стара леді пуританка) і другу, де зображений якийсь молодий хлопець-пуританин, коротко вистрижений. Казала, що сі обличчя зовсім відповідають зложеним нею образам матері Річарда і Деві" [10, 249].
  Сценою знищення язичницької фрески християнами Леся Українка намагається викликати жаль у читачів відносно канення у Лету безцінного твору мистецтва у драмі "Руфін і Прісцілла".
Прісцілла:  Та... бачиш... там єпископ
                 та й вся громада зважили, що слід би
                 замазати той міф про Адоніса...
Люцій: Оті коштовні фрески? Ту предивну мозаїку?
Руфін: Прісцілло, чи ж не досить на жертву богові твоєму статуй? [2,193].
  Твори мистецтва, тобто музейні зразки, повинні бути не мертвими для споглядання, а наводити на роздуми, нехай навіть такі:
Круста: "Хороші фрески! Гарне малювання!
            Мозаїка чудова!.. Адоніс...
            "великомученик" назвати можна б
            його по-християнськи. Тільки де там!
            Наш мученик мудріший був від тих,
            що здуру розпиналися на довбнях.
            Бач, як розп'явся на розкішнім
            лоні безсмертної Венери! На Амура!
            Я б сам готовий мучитись отак,
            а надто щоб воскреснути потому
            веселим Діонісом, паном вин,
            володарем банкетів... От не знаю,
            чи той розп'ятий християнський бог,
            що нібито воскрес із мертвих,
            теж розуміється на винах добре?
            Здається, так, бо хтось мені казав,
            що за життя не був він непитущим
            і вмів з води робить вино червоне.
            Се він і Діоніса переважив,
            Коли не брешуть люди: з винограду
            вино зробили – не велике чудо,
            ні, ти зроби його з води! Не диво,
            що всі п'яниці з римської голоти
            охоче йдуть у християни – де ж пак
            не шанувати їм такого бога?
            Та що! Я сам готов на те пристати
            і помирить Ісуса з Діонісом" (Руфін і Прісцілла) [2, 174-175]. 
  У сюжетну канву оповідання Лесі Українки "Над морем" вплетені філософські роздуми героїні про реалії життя "з брудом, злиднями і всею недолею людською [7, 160], які гнітили її. Письменниця для цього використовує такий художній хід, як споглядання твору мистецтва. "Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, наприклад, картини Рєпіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді – переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні" [5, 160].
  Мистецькі цінності повинні направляти, спонукати до правильного вибору, не пожирати думку, фізичне тіло, а нести світлий, життєстверджуючий ефект. Недаремно Люцій з драми "Руфін і Прісцілла" радить:
           " в ті ями, що від статуй полишились,
           ти дерева хороші посади,
           і зараз твій садок повеселіє.
           Бо там, де мертві постаті стояли
           богів умерлих – зацвіте весна
           живою, плідною красою" [2, 190].
  Важливе місце в художніх творах Лесі Українки займає питання національних музейних цінностей. Завойовники мають їх за ніщо, цінуючи лише власні, подоланий народ змушений їх приховувати.
З болем Неріса говорить чоловікові:
          "Я собі гадаю,
          що скільки ще ся хата поховає
          в собі укритих скарбів, мов гробниця". ("Оргія") [4, 183].
  Леся Українка не засуджує Федона, який продав статую Терпсіхори Меценату, викликавши гнів Антея: "Ти оганьбив свій хист. З богині ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде. А мармур – як не бог, то просто камінь" [4, 189-190]. Федон у відповідь утверджує вічну силу мистецтва: "Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде" [4, 190]. Як Елезар з "Вавілонського полону" співав хоч і особливих пісень у ворожому таборі, щоб "Жив Ізраїль, хоч і в Вавілоні", так і в Корінфі під римським пануванням Федон не дасть загинути мистецтву скульптури. На якийсь відсоток можна виправдати й позицію Неріси, яка відмічає, що "Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну" [4, 192]. Хоча, звичайно, найкраще, - вільне мистецтво у вільній країні. Щоб не могли всякі меценати сказати:
          "Я на всяких смітниках громаджу
          і там вишукую коштовні перли", хоч навіть даючи "в оправу" [4, 206], смітником вважаючи поневолену країну.
  З нотками сарказму висміює Леся Українка колекції возвеличення людей, які нічого доброго не зробили в історії, навпаки, принесли багато шкоди суспільству. Як той цар, що, використовуючи здоров'я, силу, життя рабів, будує для себе пам'ятник ("Напис в руїні") [1, 311].
  Як граф фон Ейнзідель, підкоряючись поглядам очей з "суворих портретів з золочених рам" "предків велебних" шукає виправдання нещадної експлуатації "підданих", "дворак", "женців", "дівок" [1, 328]. Хоч і таке, мабуть, історія повинна запам'ятати.
  Справжнім методистом у справі збереження історичних цінностей, вимог до музею, хоч, звичайно, слово "музей" тут, як і в багатьох інших випадках, не звучить, але явно розуміється, є два вірші Лесі Українки – "Надсонова домівка в Ялті" та "Ра-Менеїс". У кімнаті, де жив поет, залишилось все так, як при житті: "самотньо, убого, висить свічадо на голій стіні, млою повите". Тільки "смутная муза літа в самотині, кличе поета свого" [1, 109].
  Мумію цариці Ра-Менеїс взяли з місця її поховання, пісків Єгипту, і повезли до "новітнього храму", тобто музею в Петербурзі. Але "холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну царицю, що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим [...]. Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив, правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману. Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс" [1, 209].
  Далеко від Волині, 1901 року кликав і вабив "глянь на мене ще раз!" світлий спогад про незатьмарене дитинство, яким був для Лесі Українки замок Любарта в Луцьку. Залишки старовинного "замчища-руїни спонукали до "речей, співів, таємниць" про "братерство, рівність, волю, рідний край..." [1, 188-189]. Теплі спомини про нього стали емблемою ставлення Лесі Українки до збереження та примноження історичних, наукових та культурних цінностей.
 
1. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти томах. – К., 1975. – Т. 1 – 448 с.
2. Там само. – К., 1976. – Т. 4. – 352 с.
3. Там само. – Т. 5. – 336 с.
4. Там само. – К. 1977. – Т. 6. – 416 с.
5. Там само. – К., 1976. – Т. 7. – 568 с.
6. Там само. – К., 1978. – Т. 10. – 544 с.
7. Там само. – Т. 11. – 480 с.
8. Там само. – К., 1979. – Т. 12. – 696 с.
9. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Репринтне видання. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – 926 с.
10. Спогади про Лесю Українку. – К.: Радянський письменник, 1963. – 520 с.
11. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. – Лейпциг – С.– Петербург, 1890. – Т. І. – 480 с.
12. Там само. – Т. 3. – 480 с.
13. Там само. – Лейпциг – С.–Петербург, 1891. – кн. 6, Т. ІІІ А. – 964 с.
14. Там само. – Лейпциг – С.–Петербург, 1892. – кн. 10, Т.VА. – 940 с.
15. Там само. – Лейпциг – С.–Петербург, 1897. – кн. 39, Т. ХХ. – 480 с.
16. Там само. – Лейпциг – С.–Петербург, 1898. – Т. ХХІVА. – 960 с.
 
ІІІ. Архіви
  Невідомо, чи працювала Леся Українка безпсередньо в архівах. Цей вид сховищ документів та матеріалів не таких доступний, як, бібліотеки. Хоча, як можна пояснити прохання Лесі Українки А. Кримському скажімо, надіслати їй "перводжерел (літописів головно), через те, що "мало куштувала", не знала "стилю, похощів давніх епох, а на чужу інтерпретацію" не сподівалась? Бо їй здавалось, що якби "сама прочитала якусь там Волинську літопись чи самовидця", то б "вичитала щось таке", чого їй бракує "у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського)" [12, 395]. До таких архівних матеріалів мав доступ Агатангел Юхимович, а через нього, можливо, і Леся Українка. А, може, й не могла пройти повз, не заглянути в архів, наприклад, Генуї, у якій двічі зупинялася, подорожуючи до Сан-Ремо? "Много старинных дворцов, с великолепными мраморными фасадами, лестницами и колоннадами. Всего замечательнее собор San-Lorenzo, построенный в ХІІ в. и отчасти перестроенный в 1422 г. Университет, помещающийся в великолепном здании иезуитов, с библиотекой в 80 тыс. томов, ботаническим садом, физическим кабинетом; городская библиотека, архив San-Giorgio, с большой коллекцией рукописей, […] академия изящных искусств, в различных дворцах – богатые собрания картин и других произведений искусства", – таку картину визначних пам’яток описує енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона [5, 365].
  Зате дуже розуміла цінність і необхідність збереження архіву дядька Михайла Петровича Драгоманова. Через кілька тижнів по його смерті повідомляє М. Павлику, що "папери дядькові дядина повезе з собою або дасть на схов у певні руки" [1, 308]. Цим же листом розпочинає клопотання про повний збір його статей, листів, книг тощо."… переказати моєму братові, щоб старався достати з Петербурга з публічної бібліотеки статті дядька в "Санкт-Петербургских ведомостях", "Неделе" (про Шевченка) і "Вестнике Европы" за 70-і роки, нехай би люди, не гаючись, брались до сього […]. Листи я переписую, сподіваюсь, що перепишу всі, вже є готові дядькові до киян і киян до нього, всі його листи до Кониського і частина – Кониського до нього". В листі до Д. Лукіяновича вибачається, що посилає йому лист дядька не в оригіналі, а в копії, бо дядина хоче зберегти його як реліквію [1, 314]. Дякує А. Кримському за "заходи коло достачання коштів для видання" [1, 330]. Пропонує свою допомогу М. Павлику для створення повного списку статей М. Драгоманова [1, 286].
  Навколо архіву М.П. Драгоманова закручується інтрига. Багато хто хотів його отримати, безліч стріл було поламано навколо імені М. Павлика, до якого часто довірливо, але деколи холодно–стримано зверталася Леся Українка все через недовіру галичанам: "Тепер з тими паперами чиста біда: галичани підлазять з усіх боків до дядини: щоб оддала все в Товариство ім. Шевченка, а ми (я і товариші) не радимо їй сього, бо з галичанами не можна мати певності, що якої несподіванки не утнуть; вона склоняється на нашу раду, а ті лютують …" [2, 308].
  Пропонували Лесі Українці самій взятися за архів дядька. Але тоді їй довелося б скинутись літератури, політики… Вона відмовляється: "Може, той архів, для якого я, "розуміється мусила б" (кажете Ви) зробити таку жертву, і вартий її, може, одно слово з нього варте більше, ніж всі мої слова минулі і ще ненароджені, тільки у мене рука не здіймається на таке самовбивство…" [3, 65].
Була в Лесі Українки ще одна "комбінація" [3, 68] – зробити архівістом М.В. Кривинюка. На допомогу йому пропонує себе й обгрунтовує таке рішення у листі до М. Павлика: "… я впевняюсь на нього більш, ніж на саму себе в деяких справах, а сій справі, я знаю, він служив би щиро. Він був би консерватором, а я, вкупі з Вами, працювала б над виданням" [3, 67]. Але для цього Кривинюкам потрібно було переїздити до Львова, а в них, очевидно, були інші плани. Справа не злагодилась. Епопея з дядьковим архівом продовжувалась ще довго, сердила Лесю Українку: "Я визволю ім’я мого дядька з сього хаосу інтриг і всю справу поставлю на виразних пунктах умови – хто, що, кому і як обов’язується, з одного боку, робити, з другого платити, хто мусить мати доступ до діла, а хто ні, від чого справа залежить, а від чого ні. Се буде цілий елаборат. Проект буде від м о г о імені. Постараюсь послати його Вам, як буде готовий. Ви зробите свої уваги, […] відошлете знов мені, а я подам на увагу родині і товариству, і як буде ухвалено, так і буде р а з н а з а в ж д и" [3, 74-75], – писала до М. Павлика 19 червня 1903 року.
  Упереджуючи себе відносно збирання власного архіву, називаючи його з властивою їй жартівливістю "кілька пудів "завазадла", в зв’язку з неосідлістю життя, Леся Українка все ж шукала пристановища своїм паперам. Першим і, як виясниться, найбільшим Лесиним архівістом стала сестра Ольга Косач-Кривинюк: "Коли ти сама призволяєш держати такі давні рукописи у себе, то чи не прийняла б ти до себе і наш так званий "архів" – рукописи, що вже використані, давні листи і т.і., сього набереться на скриню в 1½ х 1арш. завбільшки. При нашому бродячому житті […] все це дуже нівечиться і обтяжує" [3, 325]. Ще про дві скрині (велику і малу) книжок і паперів детально розписує: які можна давати читати, які жертвувати, дарувати. Під грифом "нікому не давати" – ноти, авторські дарунки, Кльонині "награди". Особливо дорожила каталогом українських перекладів з європейських літератур, Кльониним збірником пісень тощо [3, 360-361]. Сподіваючись, що тимчасово, а виходило, що назавжди, просила М. Кривинюка прийняти "у гості" фольклорні "скарби" [3, 294]. Цілком офіційно 8 квітня 1913 року звернулася до "високоповажного заряду бібліотеки наукового товариства імені Шевченка": "Довідавшись від д. Євшана, що товариство приймає часом на схов від українських авторів їх рукописи, одважуюся вдатися з проханням, щоб шановний заряд не відмовив прийняти і мої рукописи в депозит…" [3, 458].
  Словник Брокгауза і Єфрона пояснює, що термін "архіви" походить "от латинского – письмохранилище, от греческого – начало. В обширном смысле означает все старое, сохранившееся. В тесном смысле, архив – установление, устраивающееся для хранения письменных документов" [4, 255].
  Діяльність Лесі Українки в галузі архівістики співпадає з цим визначенням, а твори її свідчать про глибоке знання архівних матеріалів.
 
1. Українка Леся. Зібрання творів у 12-ти томах. – К., 1978. – Т. 10. – 544 с.
2. Там само. – Т. 11. – 480 с.
3. Там само. – К., 1979. – Т. 12. – 696 с.
4. Брокгауз Ф. А., Єфрон И.А. Энциклопедический словарь. – Лейпциг – С.–Петербург, 1890. – Т. 3.
5. Там само. – Лейпциг – С.–Петербург, 1892. – кн. 15, т. VІІІ. – 478 с.
 
Любов Мержвинська
 
Леся Українка і родина Косачів в контексті української та світової культури. Науковий збірник. Випуск 4. – Луцьк, 2011. – С. 43-54
Категорія: Статті | Додав: admin (31.03.2011)
Переглядів: 1995 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: